«Світло не вмикай»: чому жінка не послухала незнайомку і кого вона побачила

— Межі вже перейшли, — відповіла Зара.

Ольга хотіла розсміятися. Сказати щось різке, логічне, доросле. Але натомість запитала:

— Чому ви взагалі до мене причепилися?

Зара повільно полізла в кишеню і дістала старий, потертий телефон. Простий. Без чохла.

— Ось, — сказала вона, простягаючи його, — запиши номер.

— Навіщо?

— Щоб ти не думала, що я зникну. Якщо все, що я сказала, — маячня, я оплачу тобі дорогу, таксі, ліки, все. До копійки.

Ольга втупилася в телефон.

— А якщо не маячня? — запитала вона вже тихіше.

— Тоді ти перекажеш мені стільки, скільки буде не шкода, — знизала плечима Зара.

— Ви… — Ольга зам’ялася. — Ви пропонуєте мені угоду?

— Ні, — м’яко відповіла Зара. — Я пропоную тобі вибір.

Ольга хотіла повернути телефон, але рука не піднялася.

— З чого ви взяли, що я взагалі повинна вам вірити?

Зара трохи нахилилася вперед.

— Тому що ти їдеш до матері, Ніни Петрівни, — сказала вона. — Тому що ти після нічної зміни на складі й не міняла кофту вже другу добу. Тому що дитині рік, і вона почала ходити, а ти боїшся залишити її одну навіть у дитячій.

Ольга відчула, як у неї перехопило подих.

— І тому що якби твій чоловік був живий, — додала Зара, — він би сказав тобі зараз вийти.

У купе стало занадто тихо. Навіть потяг, здавалося, перестав стукати. Ольга дивилася на Зару і розуміла: вона не може пояснити почуте ні логікою, ні збігами. Мозок відчайдушно шукав раціональне пояснення, але всередині вже піднімалося інше — липке, неприємне відчуття небезпеки.

— Ви не маєте права, — почала вона, але голос зірвався.

— Маю, — відповіла Зара. — Тому що ти ще встигаєш.

За вікном промайнув знак наближення станції. Ольга машинально подивилася туди й одразу ж вилаяла себе. «Я втомилася. Я просто втомилася. Мені ввижається».

— Я не вийду, — сказала вона вперто. — Це безглуздо.

Зара кивнула. Ніби очікувала саме цього.

— Тоді хоча б запам’ятай мої слова, — сказала вона. — Світло не вмикай. За жодних умов.

По гучному зв’язку оголосили зупинку. Потяг почав сповільнюватися. Ольга сиділа, притискаючи до себе Мишка, і відчувала, як усередині все опирається й одночасно тягнеться до дверей.

— Чорт, — пробурмотіла вона. — Це маячня. Це втома. Це випадкова жінка в купе.

Але коли потяг зупинився, Ольга раптом зрозуміла: якщо вона зараз не вийде, вона всю дорогу думатиме не про матір і не про дитину, а про те, що могло б статися. Вона різко встала.

— Ви ненормальна, — сказала вона Зарі, закидаючи сумку на плече. — Я ненавиджу себе за це.

Зара трохи посміхнулася.

— Потім подякуєш, — відповіла вона…