«Світло не вмикай»: чому жінка не послухала незнайомку і кого вона побачила

Ніч не принесла сну. Ольга сиділа на кухні, чай охолов, телефон лежав екраном донизу, а в голові знову і знову прокручувалися одні й ті самі слова Галини, впевнені, гладкі, брехливі: «Квіти полити прийшла…»

Ольга заплющила очі. І раптом згадала. Так ясно, ніби хтось клацнув вимикачем. Місяць тому. Мишко почав ходити. Падав, тягнув усе до рота, ліз до плити, до розеток. І тоді Ольга купила камери, найпростіші, домашні. Поставила в коридорі, у вітальні, у спальні. Щоб, готуючи вечерю, краєм ока бачити, де він.

— Господи, — видихнула вона.

Руки затремтіли, коли вона відкрила додаток. Камери працювали, індикатори горіли, записи зберігалися. Ольга вибрала сьогоднішній день. Відмотала назад. Ще. Ще. Ось двері. Ось коридор.

Двері відчинилися. У кадрі з’явилася Галина. Спокійна. Без метушні. Вона зняла куртку, пройшла всередину так, ніби це був її дім. Підійшла до комода, висунула шухляду. Посміхнулася чомусь своєму. Через кілька хвилин до квартири увійшли Андрій та Віталій.

«Ось тут, — сказала Галина на записі, її голос був чітким, діловим. — Гроші зазвичай тут. Золото не все, але основне. Комп’ютер візьмете, телевізор потім, якщо встигнемо».

Вона ходила по квартирі впевнено, показувала, пояснювала, поправляла. Ні тіні сумніву. Ні страху. Ольга дивилася не кліпаючи. Сльози текли по щоках. Схоже, правда переможе.

Вранці вона була у відділку. Слідчий мовчки подивився запис. Потім ще раз. Потім підвів очі.

— Тут усе ясно, — сказав він. — Дякую, що принесли.

Галину викликали майже одразу. Спочатку вона заперечувала. Потім замовкла. Потім попросила води. Потім сказала: «Я готова співпрацювати». Вона говорила вже інакше. Тихіше. Без натиску.

— Я завжди їй заздрила, — зізналася Галина, не дивлячись на Ольгу. — У неї все було, навіть коли стало важко. А в нас чоловік без роботи, борги. А Єгор… — вона запнулася. — Єгор її балував. Золото, подарунки. Я думала, ну що такого. Трохи взяти. Вона навіть не помітить. Я хотіла відновити справедливість.

Ольга слухала й відчувала дивну порожнечу. Ні злості. Ні бажання кричати. Тільки втому.

Суд пройшов швидко. Галині, Андрію та Віталію дали умовні терміни. Коли все закінчилося, Ольга вийшла на вулицю і глибоко вдихнула. Світ був на місці. Дім цілий. Дитина жива й поруч.

Увечері вона сиділа на ліжку, перебираючи стару коробку з прикрасами. Ті самі, які Єгор дарував, щоб її порадувати. Вона згадала, як він одного разу сказав, ніби між іншим: