«Такого не може бути»: жінка ввела ПІН-код картки колишнього чоловіка через 2 роки і застигла біля банкомату

— запитала Віра. — Приблизно сімдесят відсотків за успішного результату. Але потрібно оперувати швидко. За держпрограмою… — лікар зам’явся. — Я не впевнений, що у нас є квоти і час. Якщо хочете терміново, то тільки платно.

Адміністраторка клініки прийняла їх у тісному кабінеті, заваленому папками, і назвала суму з професійним спокоєм людини, яка робить це десять разів на день. Операція, реанімація, палата, медикаменти… Шістсот тисяч гривень. Передоплата — сто відсотків.

Віра схопилася за край столу. Вона відкрила банківський додаток на телефоні. За два роки вдалося накопичити двісті тисяч. Батько дістав з кишені картку. — П’ятдесят на чорний день відкладали з мамою.

Двісті п’ятдесят тисяч. Менше половини. — Я обдзвоню всіх, — сказала Віра і вийшла в коридор, уже набираючи номер Юлі. — Юлю, мама в лікарні. Потрібна операція. Терміново. Шістсот тисяч. Скільки можеш?

— Господи, Віро, у мене двадцять є. Зараз перекажу. Наступний дзвінок — Стасу, колишньому колезі. — Стасе, вибач, що так раптово. Мама при смерті. Потрібні гроші на операцію. — Віро, я б з радістю. Але сама розумієш, машину в кредит взяв. Сім тисяч нашкребу, більше ніяк.

— Дякую. Хоч щось. Вона дзвонила друзям, колегам, далеким родичам. Комусь не додзвонилася, хтось обіцяв подумати, хтось переказував одразу. П’ять тисяч, десять, п’ятнадцять. За дві години на рахунку додалося сто тисяч. Разом триста п’ятдесят. Не вистачало двісті п’ятдесят тисяч.

Адміністраторка знайшла її в коридорі. — Вирішили? Лікар готовий оперувати через дві години, але без передоплати операційну віддадуть іншому пацієнту. У вас є ще сорок хвилин. Віра подивилася на телефон, на список контактів, які вона вже пройшла від початку до кінця, на цифру 350 000, що світилася на екрані, і рука сама потягнулася до гаманця.

До того далекого відсіку, де два роки лежала срібляста картка з пін-кодом у вигляді її дня народження. Пальці завмерли над застібкою гаманця, і Віра відчула, як усередині щось опирається. Два роки вибудуваної по цеглинці гордості, два роки клятв і обіцянок самій собі. Два роки доказів того, що вона здатна вижити без чиєїсь допомоги.

Використати картку означало визнати поразку. Визнати, що вона не впоралася, що їй потрібна його допомога, що вся її незалежність була лише красивою декорацією, за якою ховалася звичайна людська вразливість. Але потім вона подивилася на батька, що застиг на стільці.

З таким виразом обличчя, з яким дивляться на зачинені двері реанімації, коли за ними помирає найближча людина. І вся її гордість здалася їй дрібною, нікчемною, негідною того, щоб заради неї ризикувати життям матері. — Тату, — сказала вона, і слова вийшли хрипкими, сівшими. — Я зараз повернуся.

Він підняв голову і подивився на неї з такою розгубленістю, що Вірі захотілося обійняти його і сказати, що все буде добре. Але вона не могла цього обіцяти, тому просто розвернулася і пішла коридором, стискаючи в руці сріблясту картку, яку не діставала з гаманця двадцять чотири місяці. Пластик здавався невагомим і водночас важким, як вирок, який вона сама собі виносила.

Банкомат вона помітила ще раніше, коли бігла коридором. Стандартний, зелений з білим, вбудований у стіну поруч з реєстратурою. Віра вставила картку, і автомат блимнув, запитуючи пін-код. Її день народження. Дата, яку він пам’ятав навіть тоді, коли забував про їхню річницю, коли пропускав сімейні вечері і повертався за північ з чергових переговорів.

Руки не слухалися, вона двічі помилилася, перш ніж ввела чотири цифри правильно. Екран блимнув, завантажуючи дані. Кілька секунд, які здалися їй вічністю. Баланс висвітився на екрані, і Віра перестала дихати.

Два з половиною мільйони гривень. Вона моргнула, перечитала цифри раз, другий, третій, вдивляючись у кожну так, ніби від цього вони могли змінитися. Це не могло бути правдою. Два роки тому він сказав: «компенсація», і вона припускала мільйон, від сили півтора.

І навіть ця сума здавалася їй тоді образливою спробою відкупитися. Але звідки зайвий мільйон? Вона запросила міні-виписку, і автомат виплюнув вузьку паперову стрічку. Віра пробігла очима по рядках. Регулярні надходження.

Щомісяця, 15-го числа, по 25 тисяч. 24 перекази за два роки. Жодного пропущеного. Руки затремтіли так, що вона ледь не впустила чек. Якась помилка, збій системи, чужий рахунок через непорозуміння — інших пояснень вона знайти не могла. Але часу розбиратися не було.

Віра забрала картку і майже побігла до кабінету адміністраторки. Оплата пройшла за кілька секунд. Термінал пискнув, на екрані висвітилося «Схвалено», шістсот тисяч списалися з рахунку. Адміністраторка кивнула, зробила позначку в документах і зняла трубку внутрішнього телефону.

— Лікар починає готуватися. Вашу маму переведуть у передопераційну протягом півгодини. Віра вийшла в коридор і притулилася до стіни, відчуваючи, як відпускає обруч, що стискав груди. Мама буде жити, все інше — потім.

Вона просиділа на пластиковому стільці близько години, дивлячись на зачинені двері операційної, перш ніж руки самі потягнулися до телефону. Питання не давало спокою. Звідки на рахунку зайві гроші?