Таємне стає явним: я прийшла додому завчасно і зрозуміла, чому чоловік не брав слухавку

— Жданов точно каже, що вийде? — в голосі Крістіни почулася невпевненість.

— Віктор Петрович все продумав, — впевнено сказав Ігор. — Він в компанії двадцять років, у нього зв’язки скрізь. Він навіть генеральному директору в хресні ходив, коли того онука хрестили. Вони друзі майже. Що Віктор Петрович скаже, те й буде.

— А якщо Олена сама знайде цю недостачу в документах? Зрозуміє, що її підставили?

— Не знайде, — засміявся Ігор. — Вона ж не бачила ще папери, які Жданов підготував. Він їх тільки в понеділок пред’явить. А там такі цифри, такі липові підписи — вона навіть довести не зможе, що це не вона. Експертиза місяць буде йти, а до того часу все вже вирішиться. Її звільнять, посаду мені віддадуть, суд по дитині пройде. Все.

Крістіна зітхнула з полегшенням.

— Слухай, а як ти взагалі з нею стільки років прожив? Вона ж така… сіра. Нудна.

Ігор знизав плечима.

— По молодості закохався. Вона тоді інша була, весела, симпатична. А потім народила Машку, розповніла, в домашніх халатах ходити почала. Весь час втомлена, вічно чимось незадоволена. Набридла. Хочеться жити, розумієш? Не животіти в цьому барлозі, а жити. Подорожувати, в ресторани ходити, на море їздити.

— Ми будемо їздити, — пообіцяла Крістіна. — Як тільки ти посаду отримаєш і розлучишся, відразу з’їздимо куди-небудь. В Туреччину, наприклад.

— В Туреччину, в Єгипет, куди захочеш, — Ігор обняв її. — Головне, щоб все пройшло гладко.

Вони ще постояли, цілувалися, про щось шепотілися. Олена слухала і записувала. Все. Кожне слово. Кожну мерзенну деталь їхнього плану. Про підроблені документи. Про підставу з недостачею. Про те, як Жданов домовився з директором. Про суд, який повинен відняти у неї Машу.

Коли вони нарешті розійшлися — Крістіна пішла до зупинки, Ігор повернувся в під’їзд — Олена зупинила запис. Подивилася на екран телефону. 32 хвилини. Все записалося.

Вона сховала телефон у кишеню і тільки тоді відчула, що плаче. Сльози текли по щоках, капали на куртку. Вона витерла їх рукою, але вони не зупинялися. Маленька циганка мала рацію. Біда дійсно чекала її вдома. Але тепер Олена знала про це. І знала, що робити.

Олена не пішла додому. Вона стояла біля під’їзду ще хвилин десять, намагаючись впоратися з тремтінням в руках і привести думки в порядок. Потім розвернулася і пішла геть від будинку. Швидко, майже бігом, не розбираючи дороги. Головне — піти звідти. Не бачити цей під’їзд, з якого вийшов її чоловік з коханкою. Не думати про те, що там, у квартирі на третьому поверсі, Ігор зараз, напевно, сидить на дивані і дивиться телевізор, як ні в чому не бувало.

Вона дійшла до найближчої автобусної зупинки і сіла на холодну пластикову лавку. Дістала телефон, подивилася на запис. Тридцять дві хвилини. Голоси звучали чітко, слова розрізнялися. Це був доказ. Єдине, що у неї було.

Олена набрала номер матері. Гудки. Раз, два, три.

— Алло, Оленочко? — пролунав втомлений голос Валентини Іванівни.

— Мамо, — Олена проковтнула клубок у горлі. — Можна Машу сьогодні до тебе відвезти? На вихідні?

— Звичайно, донечко. А що трапилося? Ти якась дивна.

— Все нормально, мамо. Просто… мені треба дещо вирішити. Завтра вранці привезу, добре?

— Добре. — У голосі матері почулася тривога, але вона не стала розпитувати. — Я вас чекаю.

Олена поклала слухавку і подивилася на час. Без двадцяти вісім. Маша ще у подруги, повернеться до дев’ятої. Ігор вдома. Їй потрібно протриматися до ранку. Зробити вигляд, що нічого не сталося. Що вона не знає. Не бачила. Не чула.

Вона встала з лавки і повільно пішла назад до будинку. По дорозі зайшла в магазин, купила курку, картоплю, сметану. Буде готувати вечерю. Звичайний вечір. Звичайна п’ятниця.

Коли вона увійшла в квартиру, Ігор дійсно сидів на дивані перед телевізором. Він обернувся, кивнув їй і знову втупився в екран, де йшов якийсь бойовик.

— Привіт, — сказав він байдуже. — Де була?

— У магазині, — Олена пройшла на кухню, намагаючись не дивитися на нього. — Вечерю зроблю.

— Давай, — Ігор позіхнув. — Я голодний.

Олена мовчки почала обробляти курку. Руки рухалися, автоматично різали, чистили, мили. В голові крутилося одне: як він може? Як він може сидіти тут, дивитися телевізор, просити вечерю, знаючи, що через три дні зруйнує її життя? Знаючи, що хоче відняти у неї Машу. Вона ледь не порізалася ножем, коли він підійшов ззаду і заглянув у каструлю.

— З картоплею? — запитав Ігор. — Нормально. Давно не їли.

— Угу, — Олена відвернулася до раковини.

— Ти чого така бліда? — Він примружився. — Захворіла?

— Втомилася, — відповіла вона, не обертаючись. — На роботі багато справ було.

— Зрозуміло, — Ігор повернувся до дивана. — А я сьогодні рано пішов, голова боліла. Віктор Петрович відпустив.

Олена стиснула ніж так сильно, що побіліли пальці. Бреше. Прямо в очі бреше. Голова боліла. Відпустили з роботи. А сам півгодини тому обіймався зі своєю коханкою біля під’їзду і планував, як знищити дружину.

— Ага, — видавила вона. — Відпочинь тоді.

Вона доготувала вечерю в повній тиші. Накрила на стіл, покликала Ігоря. Вони їли мовчки. Він дивився в телефон, вона — в тарілку. Звичайний вечір. Звичайна сім’я.

О дев’ятій прийшла Маша. Весела, розпатлана, з рюкзаком на плечах.

— Мамо, тату, привіт! — Вона скинула взуття в передпокої і вбігла на кухню. — Ми такий проект класний зробили! Про космос. Настя намалювала планети, а я доповідь написала. Завтра покажемо.

— Молодець, — Олена обняла доньку і притиснула до себе. Маша пахла дитячим шампунем і якимись солодощами. — Розумниця моя.

— Мамо, ти чого? — Дівчинка вивільнилася і подивилася на неї з подивом. — Щось трапилося?

— Ні, все добре. — Олена погладила її по голові. — Просто скучила. Слухай, а хочеш завтра до бабусі поїхати? На вихідні?

— До баби Валі? — Маша зраділа. — Хочу. Вона обіцяла мені пиріжки спекти з капустою.

— Ось і поїдеш, — Олена посміхнулася через силу. — Вранці збирайся, я тебе відвезу.

— А тато поїде? — Маша подивилася на Ігоря.

— Ні, у тата справи, — Олена відповіла швидко, не давши йому й рота відкрити. — Ми з тобою вдвох.

— Окей, — Маша знизала плечима і побігла в свою кімнату. — Піду мультики подивлюся.

Олена провела її поглядом і відчула, як усередині все стискається. Маша. Її дівчинка. Вони хотіли забрати її. Сказати в суді, що мати погана, не справляється, що батько краще подбає. І віддати дитину Ігорю і цій Крістіні, яка буде любити її, «як рідну». Ні. Цього не буде. Ніколи.

Ніч Олена не спала. Лежала поруч з Ігорем, який хропів, повернувшись до стіни, і думала. Планувала. Прокручувала в голові кожен крок.

Вранці вона встала рано, о шостій годині. Розбудила Машу, допомогла їй зібратися. Ігор ще спав, коли вони виходили з квартири.

— Мамо, а татові не скажемо, що їдемо? — запитала Маша в ліфті…