«Тепер я тут господар»: фатальна помилка зухвалого родича, який вирішив розпоряджатися чужим житлом
Літня жінка на ім’я Олена Дмитрівна неквапливо, важко спираючись на свою стару дерев’яну тростину, наблизилася до прогрітого весняним сонцем ґанку рідного дому й, тихо, з полегшеним зітханням, опустилася на знайому скрипучу лавку, щоб перевести подих. Невблаганно плинні роки брали своє, змушуючи колись бездоганно пряму поставу зникати під неймовірною вагою прожитого, а втомлені, натруджені за довге життя ноги давалися взнаки виснажливим тягучим болем значно сильніше, ніж іще кілька коротких років тому. Довколишній звичний світ здавався неймовірно спокійним і глибоко умиротвореним, сповненим лише тихим шелестом молодого зеленого листя на старих розлогих березах і далеким, майже нерозбірливим гулом легкових автомобілів, що проїжджали широким центральним проспектом.
«Добрий день, шановна Олено Дмитрівно!» — напрочуд дзвінко, весело перекрикуючи одне одного, вигукнули сусідські хлопчаки, що пробігали повз, нерозлучні брати Толик і Вадик, вічно заклопотані своїми неймовірно важливими й терміновими дитячими справами.
Не встигла літня жінка привітно кивнути, як ці юні, сповнені невгамовної енергії створіння тут-таки стрімко зникли за важкими металевими дверима свого під’їзду, залишивши по собі лише дзвінке відлуння радісних голосів і маленьку хмаринку сірої пилюки, здійнятої з сухого асфальту. «І вам ніколи не хворіти, дорогі дітки, ростіть великими, розумними й дужими!» — з цілком щирою, непідробно теплою й лагідною усмішкою мовила вона вслід стрімко зниклим шибеникам, подумки бажаючи їм найбезхмарнішого, мирного й безмежно щасливого майбутнього.
Абсолютно всі без винятку сусіди у великому дворі, від малого до старого, відчували до цієї чудової, умудреної благородною сивиною жінки неймовірно глибоку, трепетну й найщирішу повагу.
У своєму далекому, але цілком незабутньому минулому вона була справді видатним, блискучим військовим хірургом, людиною з незламною залізною волею й воістину золотими руками, яка врятувала від певної загибелі величезну кількість життів молодих солдатів і невинних мирних людей. За її крихкими, але неймовірно сильними плечима стояв колосальний, вистражданий потом, безсонними ночами й кров’ю багаторічний досвід роботи в найтяжчих, нестерпних польових умовах найстрашніших і найнебезпечніших гарячих точок нашої неосяжної планети.
Згадуючи свої нескінченні, виснажливі чергування в тісних, погано освітлених холодних наметах, Олена Дмитрівна часто подумки поверталася до блідих облич тих людей, які відчайдушно чіплялися за життя і яких їй доводилося годинами оперувати під безперервним вогнем.
Гучні звуки вибухів снарядів і специфічний, ні з чим не зрівнянний різкий запах медикаментів назавжди в’їлися в її чіпку пам’ять, ставши невід’ємною, хоч і неймовірно тяжкою частиною її власної, глибоко захованої в душі історії.
Однак, попри всі пережиті жахіття війни й непоправні, гіркі втрати вірних бойових товаришів, ця дивовижно сильна духом жінка зуміла повністю зберегти в собі щиру, непохитну віру в первісну доброту кожної людини, що живе на землі….
