Точка неповернення: чому інколи краще не розкопувати дивні нерівності на своїй ділянці

Михайло повільно вимовив:

— Сергій Антонович Бєлов.

Тиша тривала кілька секунд. Потім Віктор тихо сказав:

— Це може бути дуже погана історія.

Михайло кивнув, хоча співрозмовник не міг цього бачити:

— Я вже зрозумів.

— І чого ти хочеш?

Михайло подивився у вікно. Туди, де нещодавно стояла людина.

— Думаю, мені потрібна допомога.

— Добре, — сказав Віктор. — Я приїду.

Михайло повільно поклав слухавку. Він подивився на темне подвір’я. Вітер гойдав гілки дерев. І вперше за довгий час Михайло зрозумів одну річ. Історія, яку він розкопав, тільки починалася.

Ранок прийшов холодний і прозорий, наче ніч змила тривогу із землі. Тонкий іній лежав на траві довкола старого сараю, а сонце піднімалося над полями повільно й блідо. Михайло Зоров стояв біля хвіртки, тримаючи руки в кишенях старої армійської куртки. Він майже не спав цієї ночі. У голові знову й знову прокручувалися події останніх днів. Металевий ящик, листи Наталії і людина біля паркану. Але сьогодні все мало змінитися.

Близько дев’ятої ранку на дорозі з’явився автомобіль. Спершу Михайло почув звук двигуна. Важкий, грубий, знайомий. За кілька секунд з-за повороту показався старий армійський УАЗ. Машина повільно під’їхала до хвіртки й зупинилася. Дверцята відчинилися. З машини вийшов чоловік. Це був Віктор Драгунов. Він був вищий за Михайла, широкоплечий, із масивною статурою людини, звиклої до довгих років служби. Його волосся майже повністю посивіло, але густі вуса все ще були темними. Обличчя Віктора було незграбне, з глибокими зморшками біля очей. Ці очі були холодні й уважні. Погляд людини, яка звикла швидко читати людей і ситуації. Він рухався впевнено й спокійно. Колись він був слідчим військової прокуратури, і навіть через роки в ньому відчувалася ця професійна звичка — спостерігати більше, ніж говорити.

Віктор зупинився біля хвіртки: