Точка неповернення: чому інколи краще не розкопувати дивні нерівності на своїй ділянці

— Михайле, — сказав він.

— Вікторе.

Вони потисли руки. Рукостискання було міцне.

— Показуй, — сказав Віктор.

Михайло кивнув і повів його до сараю. Дошки під ногами тихо рипіли. Двері сараю відчинилися зі звичним скрипом. Усередині пахло деревом, залізом і холодною землею. Ящик стояв на верстаку. Брезент був відкинутий. Віктор підійшов ближче. Він не говорив нічого кілька секунд. Його очі уважно вивчали кожну деталь. Форма. Пістолет Макарова. Коробки патронів. Мішок грошей. І листи. Він узяв жетони.

— Сергій Антонович Бєлов, — тихо прочитав він. Потім подивився на Михайла: — Де ти це знайшов?

— Під пагорбом, за сараєм.

Віктор кивнув. Він знову оглянув ящик. Потім обережно взяв пістолет. Перевірив механізм.

— Справжній, армійський, — сказав він.

Він поклав зброю назад. Потім відкрив мішок із грошима. Старі банкноти лежали акуратними пачками. Віктор насупився:

— Це не просто схованка солдата.

— Я вже зрозумів, — сказав Михайло.

Віктор узяв один із листів. Він швидко пробіг очима рядки.

— «Люди приходили й питали про ящик», — пробурмотів він. Він підвів голову: — Ти розумієш, що це може означати?

Михайло повільно кивнув:

— Думаю, так.

Віктор підійшов до вікна сараю. Він кілька секунд дивився на двір. Потім сказав:

— Після Афганістану в армії відбувалося багато дивних речей. — Він говорив спокійно, але в голосі відчувалася вага спогадів. — Іноді зброя й боєприпаси зникали зі складів. Іноді гроші проходили через руки людей, які не мали їх торкатися. — Він обернувся: — Якщо Бєлов був із цим пов’язаний, можливо, він щось дізнався.

Михайло насупився:

— Або забрав докази.

Віктор кивнув:

— Саме так. — Він знову подивився на ящик. — Ця схованка може бути частиною старого розслідування.

— Але справу закрили, — сказав Михайло.

Віктор усміхнувся куточком рота:

— Закрили на папері. — Він помовчав. Потім сказав серйозно: — Михайле, це вже не просто історія. — Він указав на ящик: — Це можливі докази злочину.

Михайло відчув, як усередині нього щось важко опустилося. Він знав, що Віктор має рацію.

— І що тепер? — спитав він.

Віктор відповів одразу: