Троє проти одного старого: фатальна помилка зухвальців, які ввірвалися не в той дім

Липневе сонце нещадно палило, буквально випалюючи очі своїм яскравим світлом, коли Григорій помітив непроханих гостей крізь запорошене скло веранди. Їх було троє, і вони впевнено тупцювали біля самої хвіртки його будинку. На узбіччі дороги, піднявши колесами хмару пилу, завмерла чорна «дев’ятка» з чернігівськими номерами, а її перегрітий двигун все ще видавав характерне металеве цокання, остигаючи на спеці. Прибулі чоловіки виглядали років на тридцять, не старші, одягнені в типові спортивні штани та легкі майки, що відкривали руки, густо вкриті тюремними татуюваннями.

Один із візитерів, володар широких плечей і важкого, м’ясистого обличчя, першим ступив до ґанку, всім своїм виглядом демонструючи лідерство. Двоє інших обмінялися швидкими поглядами і, не зволікаючи, рушили слідом за своїм ватажком. Григорій моментально вирахував їхню сутність не стільки за обличчями, скільки за характерними манерами, які набуваються тільки в місцях позбавлення волі. У їхніх рухах проглядала та сама специфічна розв’язність плечей і непохитна впевненість у тому, що тут, на волі, їм дозволено абсолютно все.

Широкоплечий постукав у двері два рази — коротко, вимогливо, по-хазяйськи. Григорій не поспішав відчиняти, зберігаючи крижаний спокій. Він повільно витер руки об свої старі домашні штани, пройшов через напівтемний прохолодний передпокій і зупинився біля самого порога. Коли засув клацнув і двері відчинилися, візитер зміряв господаря оцінюючим, зневажливим поглядом з голови до п’ят.

Перед бандитом стояв літній чоловік у поношеному спортивному костюмі та старих стоптаних кросівках, з благородною сивиною у волоссі. Для прийшлого це був просто дід, звичайний сільський пенсіонер, з якого можна поживитися.

— Чуєш, батьку! — голос чоловіка на прізвисько Хмирь звучав нахабно, з тиснучою впевненістю. — У нашому районі тепер нові порядки встановлені. Платити будеш по-хорошому чи нам доведеться розмовляти по-іншому?

Григорій мовчав, уважно і важко вивчаючи непроханих гостей. Його погляд ковзнув повз балакучого Хмиря на двох поплічників, що стояли за його спиною. Один був низькорослим, вертким і хитрим — напевно, мав прізвисько на кшталт Кулька. Другий виділявся хворобливою худорлявістю і гострим кадиком, за що, ймовірно, і отримав прізвисько Кадик.

Обидва підручні помітно нервували, переступаючи з ноги на ногу і бігаючи очима по двору, в той час як Хмирь стояв абсолютно розслаблено. Ватажок тримав руки в кишенях, а на його губах грала неприємна, самовпевнена усмішка.

— Ти що, не зрозумів сказаного? — Хмирь зробив крок уперед, грубо вторгаючись в особистий простір господаря. — Дві тисячі гривень з хати, термін — до кінця поточного тижня, або чекай серйозних проблем.

Григорій витримав театральну паузу, обмірковуючи ситуацію, а потім спокійно, майже байдуже кивнув.

— Заходьте в будинок, я чаю наллю.

Хмирь коротко засміявся, перезирнувся зі своїми товаришами, ніби кажучи: «Спрацювало, клієнт поплив».

— Ну, зайшли.

Однак, щоб по-справжньому усвідомити, яким чином Григорій Лазаренко опинився в цьому глухому селі і чому троє нахабних кримінальників так необачно переступили поріг його житла, не відаючи, з ким зв’язалися, необхідно повернутися до самих витоків його життя. Григорій з’явився на світ у далекому 1959 році в Чернігові, і ріс він без батьківського виховання.

Його мати, Віра Степанівна, все життя важко працювала на заводі, добами зникаючи в шумних, пильних цехах. Додому вона поверталася пізно, виснажена, із сірим від утоми обличчям і руками, які в’їдливо пахли машинним маслом. Вулиця стала для маленького Григорія головним вихователем і домом: прохідні двори, сирі підвали, занедбані будівництва. До семи років він уже чудово знав усі точки, де можна було непомітно стягнути порожні пляшки, щоб здати їх за копійки.

У вісім років хлопчисько безпомилково визначав, де ховаються старші хлопці, коли в район з рейдом заходить міліція. У тринадцять років його вперше залучили до реальної справи, поставивши на «шухер». Старший брат сусіда, Олексій на прізвисько Куций, вирішив пограбувати ларьок на околиці міста. Григорій чергував на розі вулиці, зобов’язаний подати сигнал свистом при появі патрульної машини.

Патруль він тоді прогледів, не помітив вчасно, але Олексія все одно затримали на гарячому. Самого Григорія відпустили, оскільки він був неповнолітнім, але мати проплакала три дні поспіль, благаючи сина одуматися. Саме тоді він засвоїв важливий, жорсткий життєвий урок: якщо йдеш на справу, роби все сам і ніколи не розраховуй на інших.

У чотирнадцять років підліток влаштувався підробляти на місцевий ринок, тягаючи важкі мішки з овочами і розвантажуючи фури. Він збирав гроші, намагаючись мати хоч якусь незалежність. Але головною подією того часу стала зустріч із Василем Монтером. Василь був не просто вуличною шпаною, а справжньою авторитетною людиною в кримінальному середовищі.

Монтер відсидів п’ять років за серйозний розбій, вийшов і тримав під контролем кілька торгових точок на ринку. Григорій інстинктивно тягнувся до нього, жадібно слухав його розповіді і вчився життю. Василь розповідав про табірні будні, про злодійські поняття і про те, як живуть правильні люди там, за колючим дротом. Григорій вбирав кожне його слово, як губка вбирає воду.

У сімнадцять років трапилася його перша справжня, доросла «ходка». Разом із двома приятелями Григорій спритно обчистив багату квартиру на проспекті Миру, забравши золото, дорогі шуби та готівку. Здобич розділили порівну, але лише через тиждень один із товаришів змалодушничав і здав усю компанію міліції. Заарештували всіх учасників групи без винятку.

Суд дав Григорію два роки позбавлення волі. Мати, не витримавши ганьби і горя, перестала приходити на побачення вже після першого року його відсидки. Його відправили у виховну колонію для неповнолітніх у Прилуках, на дворі стояв 1976 рік. Це була так звана «червона» зона, де всім заправляла адміністрація та актив, а не в’язні.

Але і там знаходилися ті, хто намагався жити за людськими, злодійськими законами всупереч режиму. Григорій швидко знайшов таких людей і примкнув до їхнього кола. Він поводився вкрай обережно, не ліз на рожон, працював, але намагався робити це для користі своїх, а не для догоди режиму. Він завжди ділився тим, що мав, не виявляв жадібності, і повага прийшла до нього, нехай і не відразу, але міцно.

Через два роки, після досягнення повноліття, його перевели в дорослу колонію загального режиму. Там порядки були простішими, зрозумілішими і ближчими до того, про що розповідав Монтер. Григорій продовжував своє навчання, але не шкільним наукам, а тій суворій мудрості, що набагато важливіша в житті арештанта. Він осягав мистецтво тримати слово, не прогинатися під важкі обставини і нести повну відповідальність за сказане.

На свободу він вийшов у 1978 році, будучи двадцятирічним міцним хлопцем. Мати померла, поки він відбував покарання, і навіть попрощатися з нею йому не довелося, оскільки на похорон не відпустили. Повернувшись у рідний Чернігів, він влаштувався на будівництво різноробочим: носив цеглу, місив бетон, а ночами випивав із приятелями, з тугою згадуючи зону.

Вільне життя несподівано здалося йому чужим, порожнім і безглуздим. Там, за ґратами, все було чітко розкладено по поличках: хто свій, хто чужий, хто правий, а хто винен. Тут же, на волі, панувала сірість, брехня і невизначеність. У 1985 році його заарештували знову, цього разу за серйозний розбійний напад.

Григорій разом із двома поплічниками зухвало пограбував ювелірний магазин у самому центрі міста, взявши дуже велику суму. Гроші успішно поділили, але через місяць один з учасників попався на зовсім іншій справі і почав здавати всіх підряд, щоб скостити собі термін. Григорія взяли в грудні, і цього разу суд був суворим — двадцять років суворого режиму.

Дивно, але він не відчував особливого засмучення, оскільки воля більше не вабила його своїми примарними перспективами. Його етапували до ВК-7 у Житомирській області, в колонію суворого режиму для рецидивістів. Григорія доставили туди в січні 1986 року, у самий розпал зими. Морози стояли такі люті, що перехоплювало подих при кожному вдиху.

Конвой вивантажив партію з десяти осіб прямо на плац. Григорій ішов у колоні останнім, уважно озираючись на всі боки і оцінюючи нове місце проживання. Навколо були звичні спостережні вежі, нескінченні ряди колючого дроту і довгі сірі бараки. Перший місяць пройшов у карантині, де ретельно перевіряли всіх новоприбулих.

Там з’ясовували підноготну: хто звідки приїхав, за що саме засуджений і з ким знайомий на волі та в тюрмі. Григорій поводився тихо, на запитання відповідав коротко і по суті, не даючи зайвої інформації. Він більше спостерігав і слухав, аналізуючи розстановку сил. Зона була «чорною», контроль тримали авторитети і злодії, а міліція намагалася зайвий раз не втручатися у внутрішні справи зеків.

Через місяць карантину його визначили в третій загін, у величезний барак на сто осіб. Йому дісталося непогане ліжко біля вікна, а сусідом став Сергій із Вінниці, який сидів другий термін за грабіж. Сергій виявився нормальним, адекватним хлопцем, зайвого не базікав, але й похмурим мовчуном не був. Григорій швидко знайшов із ним спільну мову.

Сергій ввів новачка в курс місцевих розкладів: хто головний, хто за що відповідає, де чия територія і які правила не можна порушувати. Головним у зоні був Василь Кримов на прізвисько Крим, який сидів уже десять років і мав незаперечний авторитет серед братви. Крим тримав общак, вирішував складні суперечки і суворо стежив за дотриманням злодійських понять.

Григорій зумів вийти на нього через три місяці бездоганної поведінки. Крим викликав його до себе в каптерку, детально розпитав про минуле. Григорій розповів усе чесно, як на сповіді: дві «ходки», здав товариш, але сам він нікого ніколи не зраджував. Крим схвально кивнув і дав добро на входження в коло гідних.

Григорій принципово не працював на адміністрацію, це було для нього головним правилом честі. Начальство тиснуло, викликало до начальника загону на бесіди, погрожувало карцером і позбавленням передач. Григорій стійко тримався, відсидівши в крижаному карцері чотири рази тільки за перший рік, по п’ять діб щоразу. Холод, голод і бетонна підлога не зламали його дух.

Після четвертого разу від нього нарешті відстали, зрозумівши, що ця людина швидше помре, ніж прогнеться. Гроші в зоні Григорій заробляв своїм унікальним ремеслом — лагодженням годинників. Цій тонкій справі його навчив ще в дитинстві Монтер на ринку. Григорій умів розібрати будь-який, навіть найскладніший механізм, полагодити його і зібрати назад без зайвих деталей.

В умовах закритої зони це вміння цінувалося неймовірно високо. Ув’язнені несли йому зламані годинники, радіоприймачі, запальнички. Він брав плату продуктами, чаєм, сигаретами, але ніколи не збирав тільки для себе. Він завжди ділився з товаришами, жив по совісті і ніколи не жадував, віддаючи останній шматок хліба нужденному.

Настав 1989 рік, і вітер змін докотився навіть до суворої зони. Почалися послаблення режиму, амністії, нескінченні розмови про реформи в країні. Григорія це майже не стосувалося через величезний термін, під амністію він не потрапляв. Але всередині зони почалися серйозні кадрові перестановки. Крим звільнився за УДЗ восени 89-го, і місце головного звільнилося.

Розгорілася прихована боротьба між двома претендентами: Олегом Волинським і Віктором Рижовим на прізвисько Рудий. Обидва були авторитетними людьми, з великими термінами і вагою в суспільстві. Григорій мудро тримався осторонь інтриг. Одного разу Волинський прийшов до нього з прямим запитанням, на чиєму він боці в цьому конфлікті.

Григорій чесно і прямо відповів, що ні на чиєму, поки на власні очі не побачить, хто правий по совісті….