Чому син наполіг на розкритті могили матері

Дмитро сидів у залі суду, слухаючи вердикт, і його душа була наповнена суперечливими почуттями. Він відчував полегшення, але воно було гірким. Матір не повернеш. Але хоча б ті, хто забрав її у нього, ніколи більше не заподіють нікому шкоди.

Після суду він повернувся на цвинтар. Став перед могилою матері, поклавши свіжий букет квітів на холодний камінь. Захід сонця забарвив небо золотим світлом.

— Усе скінчено, мамо, — прошепотів він, голос його тремтів. — Вони заплатили за все. Тепер вони не зможуть більше нікому зашкодити.

Він опустився на коліна, торкнувшись долонею надгробка.

— Я сумую за тобою щодня. Але я обіцяю: я зроблю так, щоб ти пишалася мною.

Легкий вітерець пробіг повз, принісши із собою ледь вловимий аромат. На мить він відчув тепло. Щось знайоме і рідне, ніби вона була поруч. Він заплющив очі, дозволяючи моменту тривати.

Коли він нарешті піднявся, тяжкість у грудях стала трохи меншою. Історія його матері закінчилася не тільки трагедією, а й торжеством справедливості. Дмитро посміхнувся крізь сльози.

— Я люблю тебе, мамо, — прошепотів він.

Уперше за багато місяців на нього зійшло відчуття спокою. Шлях попереду буде непростим, але він знав: він не один. Пам’ять про матір завжди буде з ним, підтримуючи, куди б його не привела доля. Він развернувся і пішов геть від могили. Останні промені сонця сховалися за горизонтом, але Дмитро знав, що впорається.