«Твій дім більше не порожній»: чому після слів сусідки героїня кинула все і поїхала на дачу

— прошепотіла вона.

— Правда. Але є умови. Ти повинна відправити резюме моїй начальниці до кінця тижня. Ти повинна працювати якісно, без помилок. Ти повинна бути на зв’язку в робочі години, відповідати на листи швидко, виконувати завдання в строк.

— Я буду, — Олеся кивала, витираючи сльози. — Я зроблю все, що потрібно. Клянуся.

— І ще, — Тетяна відкрила ноутбук. — Нікому не можна говорити, де ти живеш. Ніяких соціальних мереж, ніяких фотографій дачі в інтернеті. Мінімум слідів. Розумієш?

— Розумію. Ми й так намагаємося не світитися.

Тетяна провела наступні дві години, пояснюючи, як користуватися бухгалтерськими програмами. Олеся вбирала інформацію як губка, записувала все в зошит, перепитувала, якщо щось було незрозуміло.

— У тебе вийде, — сказала Тетяна в кінці, закриваючи ноутбук. — Я бачу, що ти схоплюєш швидко.

— Дякую вам, — Олеся взяла руку Тетяни у свої. — Дякую за все. Я не знаю, як віддячити.

— Працюй добре, — Тетяна вивільнила руку. — Це буде найкращою подякою.

У цей момент до будинку під’їхав білий фургон з логотипом компанії-провайдера. З нього вийшов чоловік у робочому комбінезоні з ящиком інструментів.

— Доброго дня, я з приводу підключення інтернету, — сказав він, підходячи до ґанку.

— Так, ми чекаємо, — Тетяна вийшла назустріч. — Проходьте, покажу, де потрібно все встановити.

Майстер працював швидко і професійно. Протягнув кабель від стовпа до будинку, встановив роутер, налаштував з’єднання. Через дві години все було готово. Інтернет працював стабільно, швидкість була достатньою для віддаленої роботи.

— Все готово, можете користуватися, — сказав майстер, збираючи інструменти. — Якщо будуть проблеми, телефонуйте на гарячу лінію, номер на договорі.

Тетяна розписалася в документах, майстер поїхав, і жінки повернулися до налаштування ноутбука та електронної пошти. Поки жінки займалися ноутбуком, Олег з Дмитром працювали на ділянці. Олег оглянув будинок і зрозумів, що потрібно багато чого зробити: утеплити вікна, підлатати дах, перевірити проводку. Якщо сім’я Сазонових збирається жити тут ще довго, потрібно забезпечити нормальні умови, особливо для дитини.

— Я привезу матеріали, — сказав Олег, оглядаючи тріснуте вікно. — У вихідні приїду, і ми з тобою займемося ремонтом.

— Я сам можу, — почав Дмитро, але Олег зупинив його:

— Удвох швидше.

Вони працювали до вечора. Коли прийшов час їхати, Тетяна ще раз нагадала Олесі про резюме.

— До кінця тижня. Не забудь.

— Не забуду. Обіцяю.

Дорогою додому Олег мовчав, тримаючись за кермо. Тетяна дивилася у вікно на пейзажі, що пропливали повз, і думала про те, що попереду довгий шлях. Багато роботи, багато напруги, постійний ризик. Але вони впораються. Обов’язково впораються. Тому що коли люди не кидають один одного, коли працюють не покладаючи рук заради спільної мети, тоді навіть мільйон перестає здаватися непереборною сумою. Тетяна взяла чоловіка за руку, і він вдячно стиснув її пальці.

— Все вийде, — тихо сказала вона.

— Так, — відповів Олег. — Вийде.

Минуло три місяці з того моменту, як Олеся почала працювати віддалено. Лютневий ранок був морозним, але сонячним. Тетяна сиділа в офісі за своїм робочим столом і перевіряла електронну пошту, коли задзвонив телефон. Це була Олена Шилова.

— Тетяно, зайди до мене, будь ласка. — Голос начальниці звучав серйозно.

Тетяна відчула тривогу. За ці місяці Олеся кілька разів робила дрібні помилки, плутала номери рахунків, забувала вказувати ПДВ у деяких документах. Тетяна щоразу допомагала виправляти, пояснювала, де саме була неточність. «Ну що, якщо зараз сталося щось серйозне?» Вона постукала в кабінет Олени і увійшла. Начальниця сиділа за столом, перед нею лежала роздрукована таблиця зі звіркою.

— Сідай, — Олена кивнула на стілець. — Хочу поговорити про твою протеже.

— Олеся щось наплутала? — відразу запитала Тетяна, готуючись до гіршого.

— Навпаки, — Олена підняла погляд, і на її обличчі була легка посмішка. — За останній місяць вона жодного разу не помилилася. Всі документи оброблені ідеально, звірки зійшлися до копійки. Вона навіть знайшла помилку в документах, які прийшли від контрагента, і вчасно повідомила. Це врятувало нас від можливих проблем з податковою.

Тетяна видихнула з полегшенням.

— Я рада чути.

— Я хочу підвищити їй зарплату, — продовжила Олена. — До 50 тисяч. Вона заслужила. Скажи їй про це.

— Дякую, Олено Вікторівно. Я передам.

Ввечері Тетяна зателефонувала Олесі й повідомила новину. На тому кінці дроту пролунав радісний схлип.

— Правда? 50 тисяч? — Голос Олесі тремтів від щастя.

— Правда. Ти молодець. Продовжуй в тому ж дусі.

— Дякую вам. Дякую за все, що ви робите для нас.

Підвищення зарплати означало, що тепер Олеся могла відкладати не 45, а 50 тисяч на місяць. Це скорочувало термін виплати боргу ще на кілька місяців. Тетяна перерахувала в блокноті. Виходило, що при такому темпі вони зможуть закрити борг раніше.

Але життя, як завжди, приготувало свої випробування. В середині березня Кирюша захворів. Спочатку це була звичайна застуда, нежить, невелика температура. Але через два дні хлопчикові стало гірше. Температура підскочила до 39, з’явився сильний кашель. Олеся викликала лікаря додому — дільничного терапевта з найближчої поліклініки. Лікар оглянув дитину і нахмурився.

— Бронхіт. Потрібні антибіотики, інгаляції, постільний режим. І обов’язково стежте за температурою. Якщо підніметься вище 39,5, відразу викликайте швидку.

Олеся кивала, записуючи назви ліків. Коли лікар поїхав, вона зателефонувала Дмитру на роботу.

— Дімо, Кирюші погано. Потрібні ліки.

— Дорогі?

— Тисячі три, напевно.

Дмитро мовчав кілька секунд, і Олеся чула, як він важко дихає.

— Добре. Я зараз сходжу в аптеку. Купимо все, що потрібно.

Але покупка ліків означала, що цього місяця вони не зможуть відкласти звичайну суму на борг. Три тисячі. Це було багато для їхнього бюджету. Олеся сиділа біля ліжка хворого сина і плакала тихо, щоб Кирюша не бачив.

Ввечері вона зателефонувала Тетяні й розповіла про ситуацію.

— Я не знаю, що робити. — Голос Олесі був сповнений відчаю. — Дитині потрібні ліки, але тоді ми не внесемо повну суму Гриневичу. А він попереджав, що будь-яка затримка…

— Стоп, — зупинила її Тетяна. — Скільки вам не вистачає?..