Тихе рішення: жінка не стала сперечатися з рідними, а просто зробила як треба

Я повернулася у свою квартиру, але думки мої залишилися там, на кручі. Я знала їхній розпорядок краще, ніж вони самі. Я знала, що в цей момент у скляному кубі панує не радісне передчуття свята, а нервова метушня, замаскована під веселощі.

Моє коротке «Добре» спрацювало саме так, як я розраховувала. Для Трохима та Анфіси це слово стало сигналом до відбою повітряної тривоги. Вони видихнули. Я буквально фізично відчувала їхнє полегшення.

«Мама заспокоїлася», — напевно, сказав Трохим дружині. «Вона зрозуміла своє місце», — переможно додала Лукерія.

Вони вирішили, що моя гордість зломлена, що я проковтнула образу і змирилася з роллю знехтуваної. Дурні. Вони не розуміли, що в статиці «добре» — це не згода. Це стан системи перед плановим обваленням.

Я сіла за комп’ютер і відкрила панель управління «Розумним домом». Я сама програмувала цю систему. Я знала кожен датчик, кожен привід, кожен логічний вузол. На великому моніторі переді мною розгорнулося життя мого колишнього будинку у вигляді графіків, відеопотоків і логів активності.

На екрані з камери біля воріт я побачила кур’єра. Гнат спрацював оперативно. Мотоцикліст у яскравій жовтій формі спішився біля кованої хвіртки і натиснув на дзвінок. У руках у нього був щільний конверт з червоною смугою — повідомлення про зміну власника. Офіційний документ. Юридична бомба.

Двері відчинив Трохим. Він виглядав засмиканим. Рукави його дорогої білої сорочки були закатані, волосся розпатлане. Він тримав телефон плечем, щось пояснюючи кейтеринговій службі.

— Так, так, шампанське має бути крижаним! — кричав він у слухавку, не дивлячись на кур’єра.

Хлопець простягнув йому планшет для підпису.

— Доставка для пана…

— Так, це я, давайте сюди! — Трохим нетерпляче черкнув стилусом по екрану, навіть не глянувши на назву відправника. Він вихопив конверт.

Моє серце стукало рівно, як метроном.

«Прочитай», — подумки наказала я. — «Прочитай, що написано на конверті, сину. Зрозумій, що ти щойно втратив».

Але Трохим не читав. Він кинув конверт на тумбочку в передпокої, прямо поверх гори подарункових коробок, перев’язаних золотими та червоними стрічками. Для нього це була просто ще одна листівка, ще один рахунок, ще одна дрібниця, що відволікала від головної події року — тріумфу його тещі.

Свято, яке вони готували, не мало жодного стосунку до мого п’ятирічного онука. Іванкові потрібні були друзі, торт і можливість побігати. Але Лукерія влаштувала світський раут. Я бачила списки гостей у їхньому сімейному чаті, з якого вони забули мене видалити. Корисні люди, чиновники, бізнес-партнери, перед якими Лукерія хотіла хизуватися багатством, до якого не мала жодного стосунку.

Я відвернулася від камери передпокою. Дивитися на сина було боляче, але жалість до нього тепер змішувалася з огидою. Він сам вибрав свою сліпоту.

Раптом на моєму моніторі спливло тривожне вікно, що пульсувало червоним кольором.

УВАГА: Спроба зміни прав адміністратора.

Я нахмурилася. Хтось намагався увійти в кореневі налаштування системи безпеки. Я швидко перевірила лог. Запит йшов з планшета у вітальні. Лукерія. Звісно. Їй було мало вигнати мене фізично. Вона хотіла стерти мою присутність і в цифровому просторі. Вона намагалася змінити майстер-код, щоб я не могла навіть дистанційно відкрити ворота, якщо раптом вирішу приїхати. Вона хотіла замкнути замок зсередини.

На екрані бігли рядки коду. Вона вводила стандартні паролі: дати народження онука, імена, прості комбінації.

12345. Трохимові. Іванко2019.

Наївні. Я захистила цю систему 256-бітним шифруванням.

Відмовлено в доступі. Відмовлено в доступі. Блокування користувача на 60 хвилин.

Я уявила її обличчя в цей момент. Скривджене злістю, розгублене. Вона, напевно, тикала в екран своїм довгим нігтем, проклинаючи «дурну техніку».

— Ти хочеш керувати будинком, Лукеріє? — прошепотіла я, дивлячись на миготливий курсор. — Ти хочеш, щоб усе було по-твоєму? Що ж… Архітектура — це мистецтво створення середовища. Давай створимо середовище, що відповідає твоєму нутру.

Мої пальці забігали по клавіатурі. Я увійшла в режим ручного управління кліматом. Будинок був спроєктований як термос. Він ідеально тримав тепло. Але система кондиціонування була потужною, розрахованою на спекотне літо.

Я знайшла вкладки «Вітальня» і «Бенкетний зал». Поточна температура — плюс 24 градуси. Комфорт. Затишок. Тепло.

Я перевела повзунок вліво. Цільова температура — плюс 15 градусів.

Цього недостатньо, щоб труби лопнули. Але цього цілком достатньо, щоб змусити гостей у вечірніх сукнях з відкритими плечима почуватися незатишно. Холод проникає повільно, непомітно. Спочатку мерзнуть руки, потім холод охоплює плечі, і, нарешті, починає здаватися, що крижане повітря йде від самих стін.

Наступний крок. Тепла підлога. Зональне опалення було гордістю цього проєкту. Керамограніт, по якому так приємно ходити босоніж. Статус — ВИМКНЕНО. Тепер підлога стане крижаними плитами. Камінь миттєво охолоне, витягуючи тепло з приміщення.

І останній штрих. Освітлення.

Я завжди вчила Трохима, що світло — це настрій. Тепле світло, 2700 кельвінів, розслабляє, створює інтимність, приховує недоліки шкіри і робить обличчя красивішими. Це світло свічок, світло вогнища. Саме таке світло було налаштоване для вечірки.

Я відкрила налаштування сценарію «Вечір». Колірна температура — 6500 кельвінів.

Це колір операційної. Колір моргу. Холодне, різке, стерильно-біле світло, яке не знає пощади. Воно підкреслює кожну зморшку, кожен шар штукатурки на обличчі, кожну цятку на одязі. Під таким світлом їжа виглядає неапетитною, а люди — хворими і втомленими. Воно викликає підсвідому тривогу, бажання піти, втекти.

Я натиснула кнопку «Застосувати» і заблокувала можливість ручної зміни налаштувань з настінних панелей.

На моніторі показники почали змінюватися. Графік температури повільно поповз униз.

Я відкинулася на спинку стільця. У моїй квартирі було тихо і тепло. А там, у будинку за 12 мільйонів, починалася кліматична зима. Вони хотіли холодної війни? Вони її отримали.

Тепер залишалося тільки чекати. Гнат сказав, що «гості» приїдуть до самого розпалу веселощів. А поки нехай Лукерія спробує пояснити своїм світським левицям, чому в її розкішному маєтку атмосфера нагадує приймальне відділення районної лікарні в листопаді.

Я закрила ноутбук. Час було випити чаю. Чай у порцеляновій чашці охолов, вкрившись тонкою плівкою, але я так і не зробила жодного ковтка. У мені прокинувся не просто месник, а професіонал. Інженер. Коли бачиш тріщину у фасаді, можна просто замазати її штукатуркою, а можна почати копати вглиб, щоб знайти причину просідання фундаменту.

Лукерія була тріщиною. І її поведінка — ця істерична, тваринна агресія, це маніакальне бажання не пустити мене на поріг власного будинку — не вкладалася в просту схему злої свекрухи. Люди, у яких є гроші і становище в суспільстві, поводяться інакше. Вони поблажливі. Вони ігнорують, а не воюють. Лукерія ж поводилася як звір, загнаний у кут, який шкірить зуби на будь-кого, хто наближається до нори.

Чому?

Я відставила чашку і знову присунула до себе ноутбук. Цього разу я закрила панель управління будинком. Мені потрібні були інші інструменти. За 40 років роботи головним архітектором міста я обросла зв’язками, які не зникають з виходом на пенсію. Мій записник коштував дорожче за золото.

Я набрала номер Лариси Петрівни, старої приятельки з Держреєстру. Вона все ще працювала начальником відділу, сидячи в тому ж кабінеті з курними фікусами, де ми колись затверджували генплани забудови.

— Пелагеє? — Її голос проскрипів у слухавці здивуванням. — Скільки років! Невже вирішила повернутися до роботи?

— Приватне питання, Ларо. Мені потрібно перевірити один об’єкт нерухомості. І одну людину.

Я продиктувала їй адресу «елітної квартири» Лукерії в центрі. Тієї самої квартири, якою вона так хизувалася, розповідаючи про ліпнину XIX століття і сусідство з відомим художником. Лукерія завжди підкреслювала, що живе у Трохима тимчасово, поки в її апартаментах йде грандіозний ремонт.

У слухавці застукали клавіші. Я чула цей ритмічний звук і уявляла, як бігунок на екрані Лариси повзе вниз по базі даних.

— Дивно, — пробурмотіла Лариса через хвилину.

У мене всередині натягнулася струна.

— Що там?

— Об’єкт за даною адресою… продано. Пів року тому. У травні.

Я завмерла.

— Продано? Ким?

— Власником, зрозуміло. Громадянкою Вороновою Лукерією Степанівною. Угода пряма, швидка. Ціна… хм, нижча за ринкову відсотків на двадцять. Мабуть, дуже поспішала.

— А де вона зараз прописана?..