Тихе рішення: жінка не стала сперечатися з рідними, а просто зробила як треба

— Анфісо… — просипіла Лукерія, простягаючи руку. — Донечко… Не слухай її. Ми щось придумаємо. Ми сім’я. Ходімо звідси. Плюнь їй в обличчя.

Анфіса підняла очі від документа. Вона подивилася на матір — брудну, жалюгідну, розорену. Потім подивилася на скляний куб, який вже заповнювали суворі чоловіки, виносячи її речі. Потім на плачучого Ваню. І, нарешті, на мене.

В її очах я побачила роботу калькулятора. Анфіса любила комфорт. Анфіса любила стабільність. А Лукерія щойно зізналася, що у неї нічого немає, крім боргів.

Анфіса повільно закрила теку і притиснула її до грудей, як найдорожчий скарб.

— Анфісо? — Голос Лукерії здригнувся.

— Ти брехала нам, мамо, — сказала Анфіса. Голос її був крижаним. — Ти сказала, що у тебе є гроші. Ти сказала, що продала квартиру, щоб купити будинок в Іспанії. А ти… ти все програла.

— Я хотіла як краще! Я хотіла відігратися заради вас! — завила Лукерія.

— Ти ледь не позбавила Іванка всього. — Анфіса зробила крок назад, відступаючи від матері. Вона повернулася до Трохима. — Трохиме, дзвони нотаріусу. Забираємо ключі.

— АНФІСО! — закричала Лукерія, роблячи крок до дочки.

— НЕ ПІДХОДЬ! — гаркнула Анфіса. — Ти чула умови. Якщо ти поїдеш з нами, ми втратимо квартиру. А мені нікуди везти дитину. Розбирайся зі своїми боргами сама.

Трохим, завжди ведений, подивився на дружину, потім на тещу. І мовчки дістав телефон. Він вибрав сторону. Сторону, де було тепло і безкоштовно.

Гості, які спостерігали цю сцену, остаточно зрозуміли: вечірка закінчена. Ілюзія «багатої сім’ї» розсипалася на порох. Почалася ганебна втеча.

Дама в хутрі, яка ще пів години тому захоплювалася щедрістю Лукерії, бочком рушила до виходу. У руках вона міцно стискала коробку з дорогим кухонним комбайном — подарунком для іменинника.

— Куди ж ви, Ізольдо Марківно? — отруйно крикнула я, не втримавшись. — А як же торт?

Дама прискорила крок, роблячи вигляд, що не чує.

— Стійте! — раптом закричала Лукерія, кидаючись до гостей. — Допоможіть мені! Хто-небудь! Мені потрібно десь перекантуватися пару днів! Ізольдо! Ми ж подруги!

— Вибач, Лушо, у нас ремонт! — буркнула Ізольда Марківна, пірнаючи у свій автомобіль.

Один за одним «друзі» розчинялися в темряві, відвозячи з собою подарунки. Ніхто не залишив навіть іграшкову машинку для Вані. Вони забирали все, розуміючи, що віддячувати цій родині вже нічим.

Лукерія залишилася стояти одна посеред порожнього двору. Відкинута дочкою, покинута друзями, знищена ворогом.

І тут вхідні двері будинку розчинилися навстіж. На ґанок вийшли двоє хлопців Гната. У руках вони несли величезну недолугу картину у важкій позолоченій рамі — якийсь пейзаж з лебедями, який Лукерія купила за шалені гроші на вернісажі, стверджуючи, що це «майбутня класика».

— Куди це? — запитав один з хлопців, перекрикуючи вітер…