Тихі збори: побачене в телефоні сплячого чоловіка змусило мене зібрати валізу тієї ж ночі

— Добре. Тільки, будь ласка, вибери щось хороше. Не економ. Я готова витратитися, аби було комфортно. Аби можна було просто розслабитися.

— Угу, — Денис уже йшов до дверей швидким кроком, майже тікаючи. — Я до себе піду, попрацюю ще трохи. І заодно подивлюся путівки.

Двері за ним зачинилися, і Аліна залишилася сама перед телевізором. На екрані тепер показували прогноз погоди: наступного тижня обіцяли дощі, температура вдень — до 15 градусів. Ведуча посміхалася, показуючи на карту, де над містом висіли хмари й краплі дощу. Аліна потягнулася за пледом, який лежав на краю дивана, і закуталася в нього. У квартирі було прохолодно: опалення відключили ще в середині квітня, а до справжнього весняного тепла було ще далеко. Ночами вона мерзла, навіть під ковдрою.

Останні місяці їхнє життя перетворилося на якийсь дивний механізм, що працював за інерцією. Вони існували поруч, але не разом. Вранці Аліна йшла на роботу, вставала о шостій, швидко збиралася, випивала каву стоячи на кухні, бо сідати не було часу. Денис залишався вдома біля комп’ютера, іноді навіть не прокидався, коли вона йшла. Увечері вона поверталася виснажена, він, як і раніше, сидів біля комп’ютера або вже перебирався на диван з телефоном.

Вечеряли мовчки, кожен втупившись у свій екран. Розмови зводилися до побутових дрібниць: що купити, кому зателефонувати, коли прийдуть комунальники лагодити труби, які текли вже третій тиждень.

Раніше було по-іншому. Аліна пам’ятала, як усе було по-іншому три роки тому, коли вони тільки одружилися. Денис зустрічав її з роботи з квітами. Не на свята — просто так, бо проходив повз кіоск і подумав, що їй буде приємно. Ромашки, троянди, тюльпани — що трапиться. Вона приходила додому, а він стояв біля дверей з букетом і посмішкою, і від цієї посмішки всередині все переверталося.

Він готував вечерю, щоправда, виходило в нього не завжди їстівно. Одного разу він намагався зробити жульєн і переплутав борошно з крохмалем; у результаті вийшла якась клейка маса, над якою вони потім сміялися до сліз. Але він старався. Вмикав музику, накривав стіл, запалював свічки, якщо була особлива нагода. А якщо не було нагоди, вигадував: «Сьогодні рівно два місяці, як ми ходили в той парк, пам’ятаєш? Давай відзначимо».

Вони гуляли вечорами, тримаючись за руки. Ходили в кіно, вибирали фільми навмання, іноді потрапляли на повну нісенітницю, але це було неважливо — важливо було просто бути разом. Будували плани: купити дачу, де можна буде вирощувати помідори та влаштовувати шашлики на вихідних, завести собаку — лабрадора або хаскі, великого й доброго. Поїхати в Італію, пройтися вузькими вуличками Риму, спробувати справжню пасту в якомусь маленькому ресторанчику.

Італія так і залишилася в планах. Дачу не купили, усі гроші пішли на ремонт цієї триклятої квартири. Собаку теж не завели. Денис сказав, що не готовий до такої відповідальності, що собаку треба вигулювати тричі на день, а в нього дедлайни, а в неї робота. Аліна погодилася: справді, коли її по 12 годин немає вдома, хто гулятиме з псом? Гадити ж він буде, бідна тварина.

Вона спробувала згадати, коли вони востаннє займалися коханням. Місяць тому? Два? Довше? Дата розмилася в пам’яті, тому що сама подія була якоюсь формальною, швидкою, без тієї близькості, що була раніше. Денис завжди відмовлявся, посилаючись на втому. Або на те, що в нього дедлайни на роботі, що завтра треба рано вставати на важливий дзвінок, що голова болить. Аліна не наполягала. У неї самої не було сил після змін, вона просто падала в ліжко і провалювалася в сон, навіть не роздягнувшись до кінця.

Може, тому вона так чіплялася за ідею відпустки. Їй здавалося, що якщо вони вирвуться з цієї рутини, опиняться в іншому місці, під іншим небом, далеко від роботи, ремонту і всього цього побутового бруду, то все налагодиться само собою. Що вони знову стануть собою. Тими, ким були три роки тому. Будуть сміятися, розмовляти до ранку, дивитися один одному в очі й бачити там щось, крім втоми.

Вона вірила в це. Хотіла вірити.

Аліна встала й пішла на кухню, намагаючись не думати про те, що віра починає тріщати по швах. Треба було щось приготувати на вечерю, хоча їсти зовсім не хотілося: у горлі стояв клубок, шлунок стиснувся. Але треба. Бо інакше Денис знову замовить піцу чи бургери, а вони й так уже півмісяця харчувалися фастфудом, бо їй ніколи було готувати.

Вона відкрила холодильник і втупилася в полиці, намагаючись збагнути, що можна зліпити з наявних продуктів. Курка (купила позавчора, ще не зіпсувалася), помідори, перець, цибуля. Макарони в шафі є. Вийде якась запіканка або просто курка з овочами. Швидко й ситно.

Поки вона поралася біля плити, нарізаючи овочі на дошці, обробляючи м’ясо, змішуючи спеції, думки продовжували крутитися навколо відпустки. Море. Пісок. Коктейлі на заході сонця — вона ніколи не куштувала ті самі яскраві коктейлі з парасольками, які подають у барах на пляжі, але хотілося. Вона і Денис, що йдуть берегом, їхні сліди змиває хвилею.

Романтична картинка, як з реклами туристичних агентств, як з фільмів про щасливі пари. Дурно, звісно, вірити в такі казки в її віці. Їй уже 32, вона доросла людина, медсестра, яка бачила в лікарні всяке: смерть, біль, людське горе. Але хіба дорослі не мають права мріяти? Хіба не можна хоча б на тиждень, на десять днів забути про все і прикинутися, що життя — це не нескінченна робота, а щось більше?

Вона залила курку соусом (сметану, часник, трохи гірчиці), відправила форму в духовку і поставила таймер на 25 хвилин. Можна прийняти душ, поки готується. Змити з себе запах лікарні, хлорки, поту.

У ванній Аліна роздяглася, складаючи форму в кошик для брудної білизни (білизни накопичилося, треба випрати на вихідних), і подивилася на себе в дзеркало. Тіло змінилося за ці роки: не сильно, але помітно. Стегна стали ширшими, живіт уже не такий плаский, як у 25. На грудях з’явилася пара розтяжок — тонкі білі лінії, які раніше її не турбували, але тепер вона помічала їх щоразу. Вона провела рукою по шкірі, відчуваючи знайому ніяковість. Денис давно перестав робити їй компліменти. Раніше він казав, що вона красива, сексуальна, що в неї шикарні ноги та спокусливі вигини. Тепер просто мовчав. Навіть коли вона виходила з душу, він не підводив очей від телефону.

Гаряча вода змила втому, але не тривогу. Аліна стояла під душем, і в голові спливали різні думки — ті, що вона намагалася не помічати вдень, коли була зайнята роботою. А що, якщо він розлюбив? Що, якщо зустрів когось іншого?

Ні, дурниці. Він же вдома сидить постійно, звідки там хтось? Віддалена робота, дзвінки, програмування. Може, просто втомився? Або депресія. У програмістів же часто буває вигорання, вона читала про це. Може, йому до психолога треба? Але він не піде, скаже, що це дурниці, що впорається сам.

Вона витерлася жорстким рушником, розтираючи шкіру до почервоніння, натягнула домашні штани та м’яку футболку. З кухні долинав апетитний запах запеченої курки з часником. Шлунок скрутило від голоду: виявляється, вона нічого не їла зранку, крім того бутерброда в обід, наспіх з’їденого між пацієнтами.

Аліна накрила на стіл, виклала їжу на тарілки, нарізала хліб. Дістала з холодильника огірки й помідори, зробила швидкий салат. Налила води в графин. Усе як завжди. Усе як завжди.

— Денисе, вечеря готова! — крикнула вона в бік його кімнати.

Тиша. Потім човгаючі кроки. Він вийшов хвилини через три, так само не випускаючи з рук телефон. Екран світився, він щось дописував, перш ніж сісти за стіл.

— Пахне смачно, — буркнув він, нарешті ховаючи телефон у кишеню.

Вони їли мовчки. Аліна намагалася знайти тему для розмови, але всі фрази, які спадали на думку, здавалися черговими й порожніми. «Як справи?», «Що на роботі?», «Що нового?». Відповіді були передбачувані: «Нормально», «Порядок», «Нічого особливого».

Вона пережовувала курку, яка раптом здалася позбавленою смаку, і дивилася в тарілку.

— Ти подивився вже що-небудь щодо відпустки? — нарешті запитала вона, намагаючись, щоб голос звучав легко.

— Ага, дещо глянув. — Денис відпив води. — Є варіанти в Анталію, недорого. Або в Грецію, але там буде дорожче.

— А що щодо готелю? Зірковість, умови? Басейн є?

— Подивимося завтра детальніше, гаразд? — Він потер перенісся. — Зараз голова не варить, втомився.

Аліна хотіла наполягти, хотіла сказати, що вони вже три тижні відкладають цю розмову, що треба визначатися, що час іде. Але стрималася. Не псувати ж вечір причіпками. Вона кивнула і продовжила їсти.

Після вечері Денис сказав, що в нього ще справи — код доробити треба, завтра демо показувати, — і знову зник у кімнаті. Аліна прибрала зі столу, помила посуд, витерла стільницю. Усе механічно, на автопілоті. Налила собі чай з ромашкою (може, допоможе заснути) і сіла на диван.

По телевізору йшов якийсь серіал про лікарів. Вона не вникала в сюжет, просто дивилася на екран, обхопивши руками теплу чашку. Актори грали медиків, які рятували життя й одночасно вирішували особисті проблеми. Усе красиво, драматично, з правильним освітленням і музикою. У реальності все було брудніше, нудніше, без музики та красивих великих планів.

Вона взяла свій телефон і відкрила додаток турагентства. Пролистала пропозиції: Туреччина, Греція, Кіпр, Єгипет. П’ятизіркові готелі з фотографіями басейнів, де вода була такого нереального бірюзового кольору. Тризіркові — простіші, але теж цілком пристойні. Ціни кусалися: від 100 до 200 тисяч на двох за тиждень, залежно від готелю та сезону.

Але в неї були накопичення. Вона відкладала потроху щомісяця, якраз на такий випадок. Близько 800 тисяч лежало на рахунку — недоторканний запас.

Денис заробляв менше: 40 тисяч на місяць, іноді 50, якщо брав додаткові проєкти. Вона ніколи не дорікала йому в цьому. Не казала, що заробляє більше, що тягне на собі основні витрати. Просто брала ці витрати на себе: комуналка — 10 тисяч на місяць, продукти — 20, ремонт — скільки там пішло, вона навіть рахувати боялася, напевно, під півмільйона. Він іноді скидався, але нерегулярно. То дасть 10 тисяч на продукти, то забуде. Вона не нагадувала. Не хотіла виглядати меркантильною…