Тихі збори: побачене в телефоні сплячого чоловіка змусило мене зібрати валізу тієї ж ночі

Він думав, що вона дурепа. Зручна, покірна дурепа, яка працюватиме, приноситиме гроші, віритиме кожному його слову. Яка навіть не здогадається, що він планує поїхати з коханкою і всією своєю ріднею, залишивши її саму. І потім ще спробує відсудити квартиру, яку вона купила на свої гроші, в яку вклала всі накопичення.

Аліна поклала телефон назад на стіл і відкинулася на спинку стільця. У голові, крізь туман болю й образи, почала формуватися думка. Чітка. Холодна.

Він хотів її обдурити? Добре. Але вона не збиралася бути жертвою. Не збиралася ридати й благати. Не збиралася влаштовувати скандали та з’ясування стосунків.

Вона зробить по-іншому.

Аліна взяла телефон і відкрила додаток турагентства. Вивчила всі деталі броні. Номер підтвердження, дані готелю, дати заїзду. Усе оплачено з картки Дениса, але доступ до бронювання можна отримати за номером і прізвищем. Вона зробила скріншоти, відправила їх собі на пошту. Потім видалила сліди: історію листування в месенджері, сповіщення. Повернула телефон назад на те саме місце, звідки взяла.

Денис так і спав, розкинувшись на спині, з напіввідкритим ротом. Аліна стояла над ним, дивлячись на його обличчя в передсвітанковій напівтемряві. Незнайоме обличчя. Чуже.

Вона повернулася на кухню, дістала свій телефон із сумки й відкрила контакти. Знайшла номер Марини — подруги, з якою разом вчилися в медучилищі. Марина потім здобула юридичну освіту й працювала в адвокатській конторі. Вони бачилися нечасто, але дружба не переривалася.

Було занадто рано, щоб дзвонити. Аліна написала повідомлення: «Марино, привіт. Вибач, що так рано. Мені потрібна юридична консультація. Терміново. Можеш сьогодні зустрітися?»

Відповідь прийшла хвилин через двадцять, коли Аліна вже сиділа з чашкою кави, дивлячись у вікно на сіре небо. «Привіт. Звісно. Приїжджай в офіс на десяту. Що сталося?»

«Потім розповім. Дякую».

Аліна допила каву. Руки більше не тремтіли. Сльози висохли. Усередині було порожньо й холодно, як у морозильній камері. Але це було краще, ніж той біль, що мучив її годину тому. Вона встала, пройшла у ванну, вмилася, привела себе до ладу. Подивилася в дзеркало. Обличчя було блідим, але погляд — твердим. Вона впізнала себе. Ту себе, яка працювала в приймальному покої й ухвалювала рішення за секунди, бо від цього залежали життя. Яка не панікувала й не ламалася.

Денис прокинувся о восьмій, як завжди. Вийшов на кухню — розпатланий, в одних трусах, позіхаючи й потираючи очі.

— Доброго ранку, — буркнув він, прямуючи до кавоварки.

— Доброго, — Аліна сиділа за столом з чашкою чаю, гортаючи щось у телефоні. Голос звучав рівно, спокійно.

— Ти рано встала.

— Не спалося.

Денис налив собі кави, сів навпроти. Аліна не підвела на нього очей. Продовжувала дивитися в екран, ніби читала щось важливе.

— Слухай, щодо відпустки, — почав він, сьорбаючи з чашки. — Я тут подивився варіанти. Є класна пропозиція в Туреччину, але виліт п’ятнадцятого. У тебе ж відпустка з двадцятого, так?

Аліна підвела погляд. Подивилася йому прямо в очі. Він не відвів погляду, навіть не кліпнув. Брезав так природно, ніби все життя цим займався.

— Так, з двадцятого, — кивнула вона.

— Значить, не підходить. Шкода. Там реально хороша ціна була. Гаразд, пошукаю щось інше.

— Давай, — Аліна знову втупилася в телефон. — Мені час на роботу.

Вона встала, зібрала сумку, одяглася. Денис допивав каву на кухні, гортаючи стрічку в телефоні. Аліна затрималася в передпокої, дивлячись на його спину через дверний проріз. Колись вона любила цю спину. Любила обіймати його ззаду, коли він стояв біля плити. Любила бачити, як він спить, притулившись до подушки. Тепер ця спина викликала тільки огиду.

— Бувай, — кинула вона й вийшла, не чекаючи відповіді.

В офіс Марини Аліна дісталася без чверті на десяту. Будівля, третій поверх бізнес-центру, скляні двері, білі стіни, запах свіжозвареної кави з автомата в холі. Секретарка на ресепшені кивнула їй, упізнавши, і вказала на двері в кінці коридору.

Марина зустріла її біля входу в кабінет. Висока, струнка, у строгому сірому костюмі та з волоссям, зібраним у тугий вузол. Але очі залишилися колишніми — теплими, уважними, тими самими, що завжди вміли зчитати настрій з першого погляду.

— Аліно, заходь, — вона відступила, пропускаючи подругу всередину. — Ти маєш жахливий вигляд. Що сталося?

Аліна пройшла в кабінет і опустилася на стілець перед масивним письмовим столом. Марина зачинила двері, сіла навпроти і склала руки перед собою, чекаючи.

— Денис мені зраджує, — Аліна видихнула цю фразу і відчула, як усередині щось здригнулося. Говорити вголос було важче, ніж просто знати. — Планує подати на розлучення. Хоче відсудити квартиру. І зараз він везе свою коханку та всю свою родину до Туреччини на мої гроші.

Марина випросталася. На її обличчі не було здивування, скоріше, зосередженість професіонала, який почув завдання й уже обмірковує рішення.

— Розповідай по порядку. Усе, що знаєш.

Аліна дістала телефон і показала скріншоти. Бронювання. Листування з Лєрою. Марина мовчки читала, іноді збільшуючи екран пальцями, іноді пролистуючи назад, щоб перечитати. Обличчя залишалося непроникним, тільки губи час від часу стискалися в тонку лінію.

— Значить так, — нарешті вимовила вона, відкладаючи телефон. — Скільки ви в шлюбі?

— Три роки. Одружилися у двадцять другому.

— Квартира оформлена на кого?

— На мене. Я купила її до шлюбу. Він там узагалі не прописаний.

— Це добре. Значить, на квартиру він прав не має. Спільно нажите майно?

— Машина. Оформлена на нього. Але купували навпіл.

— Гаразд, машину нехай забирають. Вклади, рахунки?

— У мене є накопичення, близько восьмисот тисяч. На моєму рахунку.

— Ніяких спільних рахунків?

— Ні.

Марина кивнула, записуючи щось у блокнот.

— Гроші, які ти йому давала на ремонт та інше, скільки приблизно?

— Не рахувала точно. Напевно, тисяч п’ятсот. Може, більше.

— Перекази були на картку чи готівкою?

— По-різному. Частина на картку, частина готівкою.

— Перекази на картку можна відстежити. Це буде плюсом, якщо справа дійде до суду, хоча повернути їх навряд чи вийде: доведе, що на спільні потреби витрачав. Але ти кажеш, він хоче ділити квартиру. Ось це вже цікаво.

Марина підвела очі від блокнота.

— Аліно, слухай уважно. Квартира — твоя дошлюбна власність. Він може претендувати тільки на ту частину, яка була покращена під час шлюбу. Тобто, якщо ви робили ремонт на спільні гроші, він може спробувати відсудити частину вартості цього ремонту. Але не саму квартиру. Ремонт робили?

— Робили. Але гроші в основному мої були.

— Доведеш?

— Не знаю. Чеки десь збереглися, напевно.

— Шукай. Усе, що знайдеш, неси мені. Договори з підрядниками, квитанції, перекази. Чим більше доказів, що вкладення були твої, тим краще.

Аліна кивнула, записуючи в телефон.

— Ще питання, — продовжила Марина. — Ти хочеш розлучення?

— Так.

— Швидкого?

— Максимально швидкого.

— Тоді ось що. Якщо розлучатися за взаємною згодою, через РАЦС — це місяць. Але він навряд чи погодиться просто так. Якщо через суд — від двох місяців і довше, залежно від завантаженості. Можеш подати сама, поки він не схаменувся. Заява, поділ майна… Якщо є суперечки, суддя призначить слухання.

— А можна якось… — Аліна завагалася, підбираючи слова. — Можна зробити так, щоб він пошкодував?

Марина посміхнулася…