Тихі збори: побачене в телефоні сплячого чоловіка змусило мене зібрати валізу тієї ж ночі

Вона зателефонувала знайомій рієлторці, яка допомагала колись із покупкою квартири. Запитала, чи є варіанти для оренди в іншому місті. Жінка здивувалася, але питань не ставила. Запропонувала кілька варіантів. Аліна вибрала квартиру в іншому місті, невелику однокімнатну в спальному районі. Тихо, спокійно, далеко від столиці.

— Коли плануєте заїжджати? — запитала рієлторка.

— П’ятнадцятого числа, — відповіла Аліна. Того ж дня, коли він полетить.

Усе складалося. Залишалося тільки дочекатися.

14-го ввечері Денис був на нервах. Збирав валізу, бігав по квартирі, перевіряв документи. Аліна сиділа на кухні, роблячи вигляд, що читає книгу.

— Ти точно не зможеш вирватися? — запитав він, заглядаючи на кухню. На обличчі була заклопотаність, але фальшива, награна.

— Не зможу, Ден. Мене не відпустять зараз, ти ж знаєш.

— Шкода. Ну нічого, наступного разу разом з’їздимо.

Аліна підняла на нього очі. Дивилася на це обличчя, яке колись любила, і не відчувала нічого. Порожнеча. Холодна, спокійна порожнеча.

— Звісно, — сказала вона. — Наступного разу.

Він пішов задоволений. Аліна повернулася до книги, але не читала. Просто дивилася на літери, думаючи про те, що завтра все зміниться. Завтра він полетить. І дізнається.

П’ятнадцятого числа, вранці, Денис прокинувся рано. Нервував, метушився, перевіряв сумки. Аліна провела його до дверей.

— Вдалого польоту, — сказала вона, цілуючи його в щоку.

— Дякую. Я зателефоную, коли приземлимося.

Вона кивнула. Він вийшов, і двері зачинилися за ним. Аліна стояла в передпокої, слухаючи, як його кроки віддаляються по сходах. Потім повернулася в кімнату, взяла заздалегідь зібрану сумку і дістала телефон.

Написала Марині: «Готова подавати на розлучення. Зустрінемося післязавтра».

Відповідь прийшла через хвилину: «Чекаю. Тримайся».

Аліна замовила таксі. Завантажила речі в багажник, сіла на заднє сидіння.

— Куди їдемо? — запитав водій.

— На вокзал.

Машина рушила. Аліна дивилася у вікно на будинки, вулиці, людей, що пролітали повз. Старе життя залишалося позаду. Попереду було щось нове, невідоме. Страшне, але своє.

Вона дістала телефон і ввімкнула сповіщення. Через пару годин Денис мав приземлитися. Цікаво, скільки часу знадобиться, щоб він зрозумів, що щось не так?

Сповіщення прийшло о пів на другу. Дзвінок від Дениса. Аліна скинула. Потім ще один. Ще. Вона вимкнула звук і сховала телефон у сумку.

Поїзд рушив, і місто попливло за вікном, розчиняючись у серпанку. Аліна відкинулася на сидіння й заплющила очі. Уперше за багато днів усередині було спокійно.

Аеропорт зустрів Дениса та його компанію звичною метушнею. Табло з рейсами, оголошення трьома мовами, запах кави з автоматів. Денис йшов попереду, котячи валізу, за ним мати Світлана в яскравій хустці, брат Ігор з дружиною Ольгою, потім Лєра в білих джинсах і рожевій куртці, і замикав процесію Максим — друг Ігоря, який ув’язався в поїздку в останній момент.

— Ну що, скоро на борт? — Денис обернувся до Лєри, підморгнув. — Готова до найкращої відпустки в житті?

— Не можу дочекатися, — вона посміхнулася, стискаючи його руку.

Світлана йшла поруч, уже розкривши путівник по Туреччині.

— Денисе, а готель у нас точно з басейном? І шведський стіл?

— Мамо, усе буде. Я ж казав: п’ять зірок, «все включено». Розслабся.

Вони підійшли до стійки реєстрації. Денис простягнув документи дівчині за стійкою. Вона пробила по базі, кивнула.

— Рейс до Антальї, усе вірно. Реєструю багаж.

— Так. — Денис полегшено видихнув.

Вони пройшли реєстрацію без проблем, здали валізи. Світлана вже гортала путівник по турецьких курортах, Лєра робила селфі на фоні табло з рейсами. Усе йшло за планом.

Рейс до Антальї пройшов спокійно. Чотири години польоту, легка турбулентність над морем; Світлана дрімала, Ігор дивився фільм, Лєра тримала Дениса за руку й мрійливо дивилася в ілюмінатор.

Коли літак приземлився і вони вийшли в зал прильоту аеропорту Антальї, Денис відчув тепле південне повітря й розслабився. Нарешті! Море, сонце, відпочинок.

— Ну що, викликаємо трансфер? — Ігор дістав телефон.

— Має бути включений у путівку, — Денис поліз у свій телефон, відкриваючи лист від турагентства з підтвердженням.

І завмер. Перечитав рядок. Потім ще раз.

«Розміщення: Гостьовий будинок «Гірський притулок», село Узуняйла, провінція Кайсері.

Трансфер: Автобус з Антальї, час у дорозі 7 годин. Відправлення о 17:00 з автовокзалу».

— Що за?.. — Він пролистав далі, не вірячи очам. — Кайсері? Якого біса?

— Денисе, що там? — Світлана заглянула через плече в екран. Прочитала. Обличчя витягнулося. — Кайсері? Це ж у горах. Там моря немає.

— Це якась помилка, — Денис люто тицяв у телефон, намагаючись перезавантажити додаток. — Я бронював Анталью! Узбережжя, п’ять зірок!

Лєра вирвала в нього телефон, подивилася на екран. Зблідла.

— Денисе, тут справді написано «гірське село». І фотографії… — Вона показала екран. — Це сарай якийсь.

На фотографіях був побілений двоповерховий будинок з облізлою фарбою, двір з курми, дерев’яний туалет у кутку ділянки…