Тихі збори: побачене в телефоні сплячого чоловіка змусило мене зібрати валізу тієї ж ночі

Хто? Хто міг змінити бронь? Аліна? Вона ж не знала пароль. Чи знала? Він намагався згадати, чи давав він їй колись доступ до телефону, чи розповідав пароль. Не пам’ятав.

— Денисе, ну і що нам тепер робити? — Світлана підійшла, обличчя червоне від обурення. — Я всім розповіла, що ми в Анталью їдемо. А тепер що, в село? Ганьба яка!

— Мамо, замовкни, дай подумати.

— Вона відсахнулася, ображена.

Лєра смикнула Дениса за рукав.

— Може, плюнемо? Махнемо в це село, а там розберемося?

— Ти бачила, що там за гостьовий будинок? — Він тицьнув їй телефон в обличчя, показуючи фотографії. — Це сарай. З клозетом на вулиці.

Лєра подивилася, скривилася.

— Тоді давай повернемо гроші й просто поїдемо додому.

— Гроші не повернуть, — Денис стиснув скроні руками. — Там штраф за скасування, майже все втрачаємо. А нову поїздку купити грошей немає.

Він дістав телефон, відкрив банківський додаток. Подивився на баланс. Майже нуль. Усе пішло на цю путівку. На подарунки для Лєри. На її новий телефон, який він купив минулого тижня. Аліна давала йому гроші на ремонт, на якісь потреби — він збирав, планував… І ось тепер усе в трубу.

— Значить так, — Ігор підійшов, узяв брата за плече. — Ми або їдемо в це село, або залишаємося тут, в Антальї, і шукаємо інший готель за свої гроші. Третього не дано. Я особисто за те, щоб плюнути й поїхати. Хоч десь відпочинемо.

— У гірському селі з лайном у дворі? — Світлана сплеснула руками.

— А що, мамо, у тебе в дитинстві туалету в будинку не було? Справлялася ж. — Ігор посміхнувся.

Вони сперечалися ще хвилин десять прямо в залі прильоту аеропорту. Денис мовчав, втупившись у підлогу. У голові крутилася одна думка: Аліна. Це вона. Ніхто інший не міг. Тільки вона.

Але як? Коли? Він згадав ту ніч, коли заснув з телефоном. Прокинувся вранці — телефон лежав на тумбочці. Він не надав цьому значення. А якщо вона взяла? Подивилася? Дізналася?

Холодок пробіг по спині. Якщо вона знає, то вона бачила листування. З Лєрою. Про гроші. Про розлучення. Усе.

Він набрав її номер. Гудки. Довгі, нескінченні. Скидання. Набрав ще раз. Знову скидання. Чорт. Він стиснув телефон так, що побіліли кісточки.

— Кому дзвониш? — Лєра дивилася на нього з підозрою.

— Неважливо.

Він відійшов убік, набрав ще раз. Тепер автовідповідач. «Абонент недоступний».

Паніка почала підніматися звідкись із грудей. Аліна недоступна. Бронь змінена. Гроші витрачені. Усе рушилося на очах, і він нічого не міг зробити.

— Гаразд, їдемо, — буркнув він, повертаючись до групи. — Може, там хоч нормально буде.

Але він сам не вірив у ці слова.

Вони знайшли автобус до Кайсері на автовокзалі Антальї. Старий, пошарпаний, з вицвілими сидіннями та тріснутими вікнами. Водій — літній турок з сивими вусами — байдуже кивнув, забираючи їхні валізи в багажне відділення.

Дорога зайняла сім годин. Сім болісних годин по гірському серпантину, де автобус хитало на поворотах, а за вікном замість блакитного моря тяглися випалені сонцем схили й курні села. Світлана всю дорогу голосила, Ольга мовчала, втупившись у телефон (зв’язок то зникав, то з’являвся). Ігор дрімав, притулившись до вікна. Лєра сиділа поруч з Денисом, тримаючись за його руку, але він не відповідав на її дотики. Дивився у вікно, намагаючись зрозуміти, як усе так швидко покотилося під укіс.

Коли автобус нарешті зупинився в Кайсері, вже стемніло. Денис знову спробував додзвонитися до Аліни. Безрезультатно. Написав повідомлення: «Подзвони терміново». Відправлено, але не прочитано.

Від автовокзалу до села Узуняйла добиралися на таксі — пошарпаному легковику, в який ледве втиснули весь багаж. Дорога зайняла ще годину по розбитій ґрунтовці. Машину трясло на вибоїнах, Світлана стогнала, притискаючи до грудей сумку з документами.

Село Узуняйла виявилося ще гіршим, ніж на фотографіях. Два десятки приземкуватих будинків, пил на вулицях, запах овечого гною в повітрі. Гостьовий будинок «Гірський притулок» стояв на краю села: двоповерхова побілена споруда з облізлою фарбою на віконницях і перекошеним двором.

Господар зустрів їх біля воріт — літній турок у в’язаній жилетці, який говорив з жахливим акцентом…