Тихі збори: побачене в телефоні сплячого чоловіка змусило мене зібрати валізу тієї ж ночі

— Ласкаво просимо! Ви місцевий, так? Заходь, заходь!

— Ми, — процідив Денис крізь зуби.

Усередині пахло вогкістю і чимось кислим. Кімнати крихітні, з металевими ліжками та стопками витертих ковдр. Світлана заглянула у двір і зойкнула.

— Денисе, тут туалет справді на вулиці…

— Так, так, — господар закивав. — Турецький туалет, дуже чистий. Я вчора мив.

Лєра опустилася на ліжко й закрила обличчя руками. Денис стояв посеред кімнати, не знаючи, що робити. Ігор вийшов курити у двір, Ольга плакала в кутку. Максим уже намагався знайти в інтернеті, як звідси взагалі вибратися.

Денис дістав телефон. Знову набрав Аліну. Знову скидання. Тоді він написав довге повідомлення. Лаявся, звинувачував, вимагав пояснень. Відправив. Доставлено, але не прочитано.

Він вийшов у двір, сів на перекошену лавку поруч із братом.

— Вона знає, — тихо сказав він.

— Хто?

— Аліна.

— Вона все дізналася. Змінила бронь. Вона нас сюди відправила.

Ігор затягнувся, видихнув дим у тепле вечірнє повітря.

— Ну, брате, ти влип.

Денис мовчав. У голові пульсувала одна думка: як він міг бути таким ідіотом? Як міг думати, що все пройде гладко?

У кишені завібрував телефон. Він вихопив його, сподіваючись побачити ім’я Аліни. Але це було повідомлення від невідомого номера:

«Денисе, це Марина, подруга Аліни. Вона попросила передати тобі: завтра подає документи на розлучення. Квартира оформлена на неї, майно теж. Претензій до неї не май. Вдалого відпочинку в турецькій глибинці».

Він перечитав повідомлення тричі. Потім жбурнув телефон у пил і закрив обличчя долонями.

Аліна стояла біля вікна орендованої квартири, тримаючи в руках чашку з чаєм. За вікном накрапав дощ, місто було сірим і незнайомим. Але всередині було спокійно.

Вона дістала телефон, подивилася на екран. Двадцять три пропущені дзвінки від Дениса. Десяток повідомлень. Вона не читала їх. Просто додала номер у чорний список і сховала телефон.

На столі лежали документи, які завтра вона віднесе до суду. Заява про розлучення, опис майна, довідки про доходи. Марина все оформила як треба. Швидко, чітко, без емоцій.

Аліна відпила чай, дивлячись на дощ. Десь там, у турецькій глибинці, у гірському селі без моря та пляжів, Денис і його компанія сидять в обшарпаному будинку й розуміють, що їхня ідеальна відпустка перетворилася на кошмар. Вона уявила його обличчя: розгублене, зле, безпорадне. І нічого не відчула. Ні зловтіхи, ні жалю. Просто порожнечу.

Помста виявилася холодною. Марина мала рацію. Вона не принесла задоволення. Але й не принесла жалю.

Аліна допила чай, поставила чашку в раковину й пройшла в кімнату. Завтра почнеться нове життя. Суд, папери, формальності. Потім робота, нові люди, нові місця. Можливо, колись вона знову зможе комусь довіряти. Покохає когось по-справжньому. Або ні. Це було неважливо. Зараз було важливо тільки одне: вона вільна.

Вона лягла в ліжко, натягнула ковдру й заплющила очі. Сон прийшов легко, без кошмарів, без тривог. А за вікном йшов дощ, змиваючи все старе, все непотрібне, все минуле.

І десь далеко, в глухому турецькому селі, Денис сидів на скрипучому ліжку й розумів, що втратив не просто дружину. Він втратив людину, яка вірила йому більше за всіх на світі. І це було неможливо повернути.