«У нього ж немає ані копійки!»: що насправді ховалося за зачиненими дверима родичів
Їй було 32. У неї була посада адміністратора в магазині шовку й оксамиту, іпотека на цю саму двокімнатну квартиру і чоловік, який останні пів року перетворився на чорну діру для сімейного бюджету. Євгеній, або Женя, як вона звикла його називати, завжди був не з тих, хто хапає зірки з неба, але стабільним. Працював на меблевому виробництві, приносив середню зарплату. Іноді пив пиво по п’ятницях. Звичайний чоловік, але три місяці тому все зламалося. Скорочення змін, криза постачання, замороження рахунків. Терміни сипалися з нього, як тирса. Грошей він не приносив, зате справно їх забирав.
Ксенія зітхнула, дістала телефон і відкрила банківський застосунок. Залишок на картці — чотири тисячі триста, до зарплати десять днів. У холодильнику пів пачки масла, два яйця і банка солоних огірків, які передала їй мама пів року тому.
— Живемо, — вголос сказала вона порожній кухні.
На роботі було, як завжди, шумно й запорошено. Рулони тканини громадилися до стелі. Пахло текстильною фарбою і чомусь ваніллю. Продавчиня Людочка знову переборщила з ароматизатором повітря. Людочка — жінка огрядна і, на її думку, така, що знає про життя все, — перебирала накладні, смачно облизуючи палець.
— Ксю, там цей постачальник фурнітури дзвонив. Знову ціни підняли, гади. Кажуть, логістика подорожчала. Куди вже дорожче? Скоро ґудзики продаватимемо за ціною золотих злитків.
— Розберуся, — буркнула Ксенія, проходячи до своєї комірчини, гордо іменованої кабінетом.
Вона сіла за комп’ютер, але цифри в таблицях пливли. Думки поверталися до Жені. Щось не сходилося. Пазл не складався. Краї деталей були зазубрені й не підходили одне до одного. Учора, коли він прийшов, від нього пахло не потом і втомою після розвантаження вагонів — чергова його легенда про підробіток, — а чимось пряним, дорогим. Кінза, смажене м’ясо. Він сказав, що мужики пригостили шаурмою. Але шаурма так не пахне. Шаурма пахне дешевим майонезом і підгорілою куркою. А від нього тягло добрим грилем. І ще ці дзвінки. Він став іти у ванну, щоб поговорити. Вмикав воду.
Ксенія не була параноїчкою. Вона не нишпорила по його кишенях. Вірила в особистий простір. Але простір звужувався, витісняючи її власні інтереси. В обід зайшла постійна клієнтка Ізольда Павлівна. Пані, яка шила собі вбрання, гідні імператриці у вигнанні, хоча жила в хрущовці по сусідству.
— Ксенієчко, дитино, підбери мені оксамит, але такий, щоб не дешевив, — проспівала вона, розкладаючи на прилавку свої ескізи. — Хочу сукню, як у серіалі про султанш.
Ксенія натягнула професійну усмішку:
