«У нього ж немає ані копійки!»: що насправді ховалося за зачиненими дверима родичів

— У нас привіз був смарагдового, але він дорогий.

— Ой, гроші — це пил, — махнула рукою клієнтка. — Головне — себе тішити. І от мій зять-паразит теж так казав: «Грошей нема, тещо, нема грошей». А сам коханці шубу купив! А я як дізналася? За чеком у бардачку. Дурень навіть викинути полінувався.

Ксенія завмерла. Чек. Того ж вечора, коли Женя був у душі, вона вперше за сім років шлюбу порушила своє правило. Його джинси валялися на стільці. Вона швидко, з калатаючим серцем, сунула руку в задню кишеню. Порожньо. Передня. Запальничка, якісь монети. Інша кишеня. Пальці намацали зім’ятий паперовий клубок. Ксенія витягла його, розправила. Це був чек із будівельного гіпермаркету. Дата вчорашня, але час — 14:30. У цей час він, за його словами, був на співбесіді.

Список покупок: шпалери вінілові «Палаццо», шість рулонів — 18 тисяч; клей для шпалер «Момент», три штуки; плінтус стельовий поліуретановий, 15 метрів. Разом: 24 500. Оплата карткою. Останні цифри картки були не її і не Женині.

Вода у ванній стихла. Ксенія сунула чек назад. Руки тремтіли. Звідки гроші? У кого він узяв 24 тисячі на шпалери? І, головне, куди? У їхній квартирі ремонт не робився вже п’ять років, і шпалери в них були під фарбування. Женя вийшов розпатланий, у рушнику на стегнах.

— Ох, добре пішло. Ксю, а є щось пожувати? А то я весь день на ногах, макової росинки в роті не мав.

Вона подивилася на нього уважно. Його обличчя не осунулося від голоду. На боках навіть намітився невеликий жирок.

— Макарони, — сказала вона, — і одна сосиска лишилася. Я не голодна.

Він скривився, але промовчав:

— Гаразд, зійде. Слухай, мамка дзвонила. У неї там зовсім біда. Тиск скаче, ліки потрібні імпортні. Я допомогти пообіцяв, але ти ж знаєш мою ситуацію. Перекинеш їй на картку пару тисяч? Я віддам, клянуся. Наступного тижня точно дадуть аванс.

Усередині Ксенії щось охололо. Крижана кірка вкрила її терпіння.

— Жень, у мене до зарплати чотири тисячі. Нам їсти нічого.

— Але ж це мама! — сплеснув він руками, картинно закочуючи очі. — Людина літня, їй зле. Ти що, хочеш, щоб її інсульт шарахнув?

Це була його коронна фраза. Іда Марківна, мати Євгенія, була жінкою міцною, як танк. Але за найменшої загрози її комфорту перетворювалася на лебідку при смерті.

— Добре, — тихо сказала Ксенія. — Я перекину.

Вона переказала. Залишилося дві тисячі.

Уночі вона не спала. Лежала і слухала, як сопе чоловік. Він спав безтурботно, як немовля, яке поїло й перебуває в теплі. Думки крутилися довкола чека. Шпалери «Палаццо» вінілові. Хто робить ремонт? Іда Марківна жила в іншому районі, у добротній сталінці, що лишилася від чоловіка-професора. Ксенія там бувала рідко, свекруха її не жалувала, вважаючи простакуватою. «Тканину різати великого розуму не треба», — любила казати вона, попиваючи чай із порцелянової чашки.

Вранці Ксенія зателефонувала батькові. Віктор Іванович, її тато, колишній дільничний, був людиною старого гарту. Тепер він працював сторожем на автостоянці доба через троє і розважався тим, що писав скарги в ЖЕК на кожну перегорілу лампочку в під’їзді.

— Тату, привіт, ти як?