«У нього ж немає ані копійки!»: що насправді ховалося за зачиненими дверима родичів

Дорога зайняла 40 хвилин. Ксенія дивилася у вікно тролейбуса, і місто здавалося їй декорацією. Будівлі були пласкими, люди — картонними. Реальним було тільки печіння в грудях. Вона вийшла на зупинці «Вулиця Будівельників». Батько сидів на лавці у сквері. Поруч дрімав рудий тер’єр невизначеної породи.

— Привіт, доню! — Віктор Іванович підвівся, обтрусив штани. Він виглядав бадьоро, очі горіли мисливським азартом.

— Привіт, тату! Де вони?

— Нагорі. Світло горить, вікна відчинені, музика грає. Чуєш?

Ксенія прислухалася. З розчиненого вікна на третьому поверсі долинало щось бравурне.

— У Іди Марківни сьогодні ювілей? — спитала Ксенія.

— Начебто ні. День народження в березні.

— Може, день взяття Бастилії святкують? — усміхнувся батько. — Ходімо, перевіримо. Код домофона я в листоноші піддивився: 358.

Вони підійшли до під’їзду. Важкі металеві двері пискнули й відчинилися. У під’їзді пахло старим супом і кішками, але щойно вони піднялися на третій поверх, запах змінився. Тут пахло святом, смаженим м’ясом, дорогими парфумами й випічкою. Двері квартири номер 12 були прочинені. Мабуть, чекали ще когось або просто провітрювали через спеку й готування. Ксенія зупинилася перед порогом. Серце калатало десь у горлі. Батько поклав руку їй на плече:

— Спокійно, Ксюхо.

Вони увійшли. У передпокої стояли новенькі туфлі, чоловічі, лаковані. Поруч жіночі човники на шпильці, явно дорогі. На вішаку висіла Женина куртка, та сама, стара. Але під нею виднівся край піджака, якого Ксенія ніколи не бачила. З кімнати долинав сміх. Гучний, ситий сміх Іраїди Марківни:

— Женечко, ну який ти молодець! Цей балик просто тане в роті! Ікра! Справжня! Не те що та білкова гидота, яку сусідка купує!

Ксенія ступила до кімнати. Час зупинився. Картина, що постала перед нею, була гідна пензля фламандського живописця. Посеред кімнати, виблискуючи новою поліровкою, стояв величезний круглий стіл. Стіни прикрашали ті самі шпалери «Палаццо», важкі, із золотим тисненням. На стелі висіла нова люстра, кришталеві підвіски якої ловили сонячні зайчики. Але головне — стіл, він ломився. Велика страва із запеченою бужениною. Тарілки з червоною рибою, згорнутою трояндочками. Кришталева вазочка з ікрою. Так, червоною, великою. Пляшка коньяку із золотистою етикеткою. Фрукти, торт.

За столом сиділи троє. Іда Марківна в новій сукні з люрексом і високою зачіскою. Її сестра, тітка Тамара, яку Ксенія бачила раз у житті на весіллі. І Женя. Він сидів на чолі столу. На ньому була білосніжна сорочка, розстебнута на верхньому ґудзику. Він тримав виделку з шматком балика, і його обличчя лисніло від жиру й задоволення. Батько, що стояв за спиною Ксенії, навіть присвиснув. Звук вийшов різкий, хуліганський. Від несподіванки Женя впустив виделку. Вона дзенькнула об край тарілки, і цей звук зруйнував чари ситості.

— Ксюша! — пробелькотів він. Обличчя його миттю пішло червоними плямами, мов у алергіка. — А ти… а ми тут… мамі от, день ангела святкуємо.

— День ангела? — перепитала Ксенія. Голос її був тихий, але в тиші, що запала, він пролунав як постріл. — В Іраїди в липні.

Іда Марківна оговталася від шоку й одразу стала в бойову стійку:

— А що такого?