Урок для свекрухи: який сюрприз залишила невістка у ресторані

— Легко сказати, але як це зробити? Не надішлеш же слідом лист, що запрошення було помилкою. Та й зателефонувати теж було б якось дивно.

«Добре», — подумки махнула рукою Наїна Тимурівна, змирившись із думкою, що Наталка все одно отримає запрошення. — «Сподіваюся, у неї вистачить розуму не прийти. І потім, що вона там казала про весілля? Та ще дитина, їй напевно буде не до цього».

Наталка ахнула, коли отримала тиснений конверт, і щаслива пішла показати його чоловікові.

— Дивись, Костю, у Наїни Тимурівни ювілей, і вона мені персональне запрошення надіслала!

Чоловік узяв у руки гарну листівку, прочитав текст і кивнув.

— Ну як, поїдеш?

— Хотіла б, якщо ти мене відпустиш. Шкода, що вона нас із тобою не покликала, а тільки мене.

— Наталко, ну я-то там навіщо? Тим більше, що ми з нею один раз у житті зустрічалися. Звісно, їдь. За Ванькою нагляну.

— Дякую, рідний, — кинулася йому на шию дружина.

Найбільшою проблемою виявилося придумати подарунок. Все-таки піввіковий ювілей — це знаменна подія. Просто квітами не звільнишся. Та до того ж квіти і так подарують. А Наталці хотілося подарувати мамі Іллі щось особливе. Вона переглядала свої роботи, які були у неї в гаражі, переобладнаному в майстерню. Може, статуетку? І тут же в голові виникав голос свекрухи: «Ну що це за колгосп?» Або набір прикрас? «Я, звісно, їх не роблю, але ж можу спробувати. Та ні, з першого разу не вийде. І вона носити не буде». Шкатулку теж кудись подалі прибере. А на камені вигравіювати просто «50 років» — значить нагадати про вік. Раптом образиться?

Наталка ходила з кутка в куток, потім вийшла на вулицю в надії знайти натхнення. Після повернулася назад. Сіла за комп’ютер і вирішила пошукати якісь ідеї в мережі. На робочому столі, як і раніше, висіла та сама фотографія, яку Наталка колись давно назвала «Материнська любов».

«Я б хотіла, щоб у мене з Ванею був схожий знімок», — подумала дівчина. «Щоб він дивився на нього і відчував, як я його люблю. Завжди, навіть коли мене не буде поруч».

Банкетна зала ресторану «Роял» була розрахована на 80 осіб, з яких 50 підтвердили Наїні Тимурівні, що обов’язково прийдуть на торжество. Хоча свято було призначено на 4 годину дня, сама винуватиця торжества почала збиратися ще з ранку. Насамперед вона зайшла в салон краси, де їй зробили укладку і святковий макіяж. Потім вона повернулася додому і дістала з шафи спеціально куплену з нагоди сукню. Одягнувши її, сережки і брошку, Наїна Тимурівна прискіпливо подивилася на себе в дзеркало. Добре, але чогось не вистачає. Туфлі на підборах ситуації не врятували. Образ виглядав незавершеним.

Жінка зняла з сукні брошку і, попорпавшись у тумбочці, дістала звідти кольє, яке вона майже не одягала. Його колись подарували син із невісткою, привізши каміння з далекого Забайкалля. Тоді Наїна Тимурівна вирішила, що воно занадто старомодне, щоб його носити. А ось тепер чи то вона до нього доросла, чи то мода повернулася, але оправлені в золото бірюза і рожеві гранати виглядали ідеально з новою сукнею.

І все-таки не вистачало ще чогось. Жінка переодяглася у звичайний одяг і пішла в торговий центр. Раптом вона знайде щось таке, що завершить її образ?

Випадковий погляд уздовж рядів розвішаного одягу. Наїна Тимурівна не збиралася заходити, оскільки підшукувала аксесуар, а не нове вбрання, але звернула увагу на колір. «Схоже на ту сукню, яка була в мене в молодості». Вона підійшла до вішалки і розсунула речі. Довга сукня в підлогу не була точно такою ж, як та, в якій вона ходила, коли була молодою. У той час вона була бездоганно красива і щаслива. Однак, з урахуванням моди, що змінилася, і матеріалів, вона була прекрасною. Жінка подивилася на бирку. Так, розмір у неї більший, ніж тоді. Втім, і в неї теж. І, взявши сукню, вона пройшла в примірочну.

Потім знову був салон краси, де Наїна Тимурівна зажадала змінити укладку на іншу, більше схожу на свою зачіску тридцятирічної давнини. Після, вже вдома, жінка підібрала до нового вбрання аксесуари та взуття. Подивилася на себе в дзеркало, а потім на годинник і викликала таксі в ресторан.

— Як ти думаєш, у чому мені поїхати?

— Наталка крутилася перед дзеркалом, приміряючи то одне вбрання, то інше.

— Ти мені в будь-якому одязі подобаєшся, — підійшов до неї Костя.

— Ну, в цьому я навіть не сумніваюся, — засміялася дівчина. — Оціни як чоловік. Може, ця сукня? Чи спідницю і блузку?

— Як чоловік я тебе давно оцінив, — притиснув до себе дружину Костя.

— Я не про це. Допоможи ж мені.

— Не знаю, — знизав він плечима. — Я ж, як ти правильно підмітила, чоловік, а вона жінка. Я її зовсім не знаю, але, виходячи з логіки, думаю, що вона повинна бути найкрасивішою на своєму святі. Вже не знаю, як їй це вдасться, якщо там будеш присутня ти. Одягни джинси і якусь білу блузку. Цього буде достатньо.

— А вона не образиться?

— Наталко, ти мене так запитуєш, ніби я з нею близько знайомий. Я тобі раджу одягнути те, у чому ти будеш добре почуватися і не сильно затьмарювати винуватицю торжества. Ось і все.

Дівчина ще кілька хвилин крутилася перед дзеркалом, перебираючи свої штани і сукню. Потім махнула рукою.

— Так переживаю, що можна подумати, що це мій ювілей. Мабуть, ти правий. Джинси і ось ця біла блузка. Головне ж не як я виглядаю, а подарунок.

— Саме так. А він у тебе просто розкішний. Я думаю, коли вона його побачить, їй уже буде все одно, у що ти одягнена.

Королівська банкетна зала ресторану була прикрашена відповідно до урочистості. На почесному місці на чолі центрального столу сиділа Наїна Тимурівна і прихильно приймала квіти та привітання. Навколо метушилися її колеги-помічниці та близькі подруги. Майже всі були в зборі і вже сідали за столики згідно з планом розсадження, коли у дверях з’явилася дівчина з плоскою і, судячи з усього, досить важкою коробкою, яку вона несла за короткі ручки.

Наїна Тимурівна спочатку прийняла незнайомку за кур’єра, а потім придивилася і прийшла в обурення.

«Все-таки приперлася, вирішила зіпсувати мені свято і навіть не спробувала одягнутися належно. Ну гаразд, ти ще про це пошкодуєш».

— Здрастуйте, Наїно Тимурівно! Вітаю вас із ювілеєм! — усміхаючись, промовила Наталка. — Мене звати Наталія. Я не побачила, де моє місце при розсадженні, — звернулася вона до помічниць.

Усі безпорадно подивилися на іменинницю, адже це вона власноруч викреслила ім’я дівчини з плану розсадження.

— Ой, Наталочко, а для тебе місця немає, — усміхнулася жінка. — Запрошення було надіслано тобі через мій недогляд, і ніхто не розраховував, що ти прийдеш. Це, між іншим, дорогий ресторан. «Роял», значить «Королівський», а не якийсь зачуханий сільський клуб. Тож не думай, що тобі потрібно залишатися на моєму святі.

Наталка, шокована таким прийомом, зніяковіло знизала плечима. Вона кілька секунд мовчки постояла, потім притулила коробку до головного столу, за яким сиділа свекруха, і, не прощаючись, пішла до виходу…

— Що ж, усі в зборі, можемо починати, — кивнула Наїна Тимурівна ведучому свята. Він узяв мікрофон до рук.

Десь у перервах між привітаннями й тостами ведучий підійшов до ювілярки.

— Наїно Тимурівно, а що тут за коробка стоїть? Може, віднести її?

— Не знаю, — знизала плечима жінка.

— Мені здається, це чийсь подарунок, — сказала одна з помічниць, яка чудово знала чий саме, але не хотіла нагадувати Наїні Тимурівні.

— Так? Ну тоді давайте відкриємо його.

У коробці, загорнута в напівпрозорий папір, лежала досить важка картина в рамі. Спочатку ведучий показав її залу, і всі ахнули від захоплення, а потім він повернув картину до іменинниці.

Невелике кам’яне мозаїчне панно було викладено з натхненням і професіоналізмом. На ньому була зображена жінка, що присіла навпочіпки в темно-червоній сукні поруч із маленьким хлопчиком на тлі моря і неба.

Наїна Тимурівна завмерла від несподіванки і розуміння, хто підніс їй такий подарунок. Уява намалювала їй обличчя маленького Іллі та власний, сповнений любові погляд, спрямований на сина.

А на зворотному боці полотна стояло всього два слова — «Материнська любов».