Урок для свекрухи: який сюрприз залишила невістка у ресторані

— Ну, тепер я виріс, — зітхнув Ілля. — А вона каже, що постаріла. Звісно, їй уже не тридцять, але вона все одно в мене красуня. Ти коли з нею познайомишся, сама побачиш.

— Ти хочеш познайомити мене зі своєю мамою? — широко розплющила очі дівчина.

— Ну, звісно. А навіщо, ти думаєш, я тебе покликав у гості? Мама скоро прийде з роботи. Що, злякалася?

— Анітрохи, — розсміялася Наталка, хоча в голосі прослизнуло хвилювання. — Слухай, а давай влаштуємо їй сюрприз? Приготуємо щось смачне на вечерю.

— На вечерю? — розгубився Ілля. — Ну, не знаю. Мама зазвичай сама готує, це її територія.

— Саме так, а тут ми все зробимо, і вона зможе відпочити після роботи, а не стояти біля плити.

— А що, давай! — зважився хлопець, кивнувши. — Тоді ходімо на кухню, треба провести ревізію, що ми маємо.

Наталка зовсім по-домашньому, наче робила це сотню разів, одягла на себе фартух, що висів на гачку, і зазирнула в холодильник.

— І де ж ти таку хазяйновиту знайшов? — поцікавилася Наїна Тимурівна Ковальчук у сина, коли той повернувся, провівши гостю до зупинки.

— Ми з нею в одній групі вчимося, — широко усміхнувся Ілля. — Правда ж, хороша?

Жінка стримано кивнула.

— Хороша. Не знала, що у вас на потоці взагалі є дівчата. Ну, звісно, мам, зараз вони скрізь є. Просто мені здавалося, що ти на такій суто чоловічій спеціальності вчишся. Та й робота потім буде нелегка. Ось, наприклад, вона розуміє, що їй доведеться тягати важкі рюкзаки зі зразками породи, а це погано позначається на жіночому здоров’ї?

— Мам, ти як у минулому столітті живеш. У тебе такі давні уявлення про геологів, наче з чорно-білого кіно. А Наталці, між іншим, до важкої роботи не звикати. Вона вступати до нас приїхала з глухого села десь на Поліссі. Сказала, що з дитинства любила лісами блукати та різні цікаві камені знаходити.

— Ну-ну, — похитала головою мама. — І що ж у такому разі за сім’я в неї буде? Весь час десь блукати лісами. А як же чоловік, діти? Їй же тоді й нареченого треба серед таких самих бродяг шукати.

— Чудова сім’я однодумців! І нареченого вона, між іншим, уже знайшла.

Ось тут Наїна Тимурівна здивувалася і по-справжньому занепокоїлася. Вона звикла, що її син подобається протилежній статі. Ще б пак! Змішання слов’янської та східної крові допомогло йому вирости статним, чорнобривим красенем, але з батьковими сірими проникливими очима. Не дивно, що, починаючи з молодшої школи, Ілля приводив додому не лише хлопців-друзів, а й дівчаток. Мама ставилася до цього спокійно, не роблячи різниці між дітьми, що приходили в гості. А тут раптом виявилося, що це не просто його однокурсниця.

— Ну… — зам’явся син, добираючи слова, — ми давно зустрічаємося, вже майже рік. І я збираюся зробити їй пропозицію. Тож скоро ми житимемо всі разом. Але ти не хвилюйся! Наталка обов’язково візьме на себе частину обов’язків по дому. І, зрозуміло, я завжди буду готовий допомогти і тобі, і їй.

— Чекай. Ти що, збираєшся її привезти до нас жити?

— Звісно. А куди нам йти?

— Я ж тобі кажу, що вона приїжджа. Не в гуртожиток же нам селитися сімейною парою. Тим більше, що мені, як місцевому з пропискою, ніхто там кімнату не дасть.

«Тільки цього бракувало», — подумала жінка. Мало того, що одружується, так ще й чужу людину сюди приведе.

— Ну добре, — кивнула Наїна Тимурівна, намагаючись тримати обличчя. — Хоча я дотримуюся принципу, що дорослі діти повинні жити окремо від батьків.

— Якось не дуже схоже, що ти його суворо дотримуєшся, — розсміявся Ілля. — Я ж із тобою живу, хоча ніби вже й не маленький…

— Так то ти мій син. А якщо у тебе буде своя сім’я, то краще б вам мати окрему житлоплощу. Але я розумію, що поки ви студенти, винайняти квартиру важко. Це я тобі думки на майбутнє закидаю, щоб ти вже розумів, про що вам насамперед треба задуматися, коли почнете заробляти.

— Ну звісно ж, матусю, — син обійняв її і поцілував у щоку. — Ти в мене така уважна. Я все чудово розумію. І ми теж хотіли б жити окремо, своєю маленькою сім’єю. Щойно з’явиться можливість, ми так і зробимо.

— Ну як, ти рада?

Наїну Тимурівну неприємно вразило слово «сім’я», що прозвучало у сина стосовно не до неї, а до сторонньої дівиці, і вона пропустила запитання Іллі повз вуха.

— Що? Ти рада, що я одружуюся?

— Звісно, рада, — удавано усміхнулася жінка. — Тільки є ще одна умова.

— Яка?

— Поки ми тут житимемо всі разом, господинею буду я. Все-таки я. Донеси це до своєї нареченої. І на все, що ви задумаєте робити у квартирі, бажано питати мого дозволу. Сподіваюся, це не надто складно?

— Зрозуміло, ні, матусю. Ти ж у мене золото. Ми завжди з тобою домовимося.

Наїна Тимурівна виховувала сина сама. Це був її свідомий вибір. Вона, звісно, могла б влаштувати грандіозний скандал, заявитися до законної дружини батька Іллі і сказати, що він її обдурив. Але навіщо було псувати життя собі й тій жінці, яка через дурість вийшла заміж за цього ловеласа і бабія? Наїна її добре розуміла. Встояти проти чарівності Леоніда було важко. Він шепотів їй такі слова, які хоче почути кожна закохана дівчина. Обіцяв кинути дружину, якщо вона народить йому сина. У сім’ї у нього росли дві доньки. І дурне вісімнадцятирічне дівчисько йому повірило.

А коли повідомила про свою вагітність, тут же у Леоніда знайшлася маса невідкладних справ, які треба вирішити до того, як він розлучиться з «нібито ненависною» дружиною. Наїна смиренно чекала, поки одного разу випадково не зіткнулася на міському пляжі зі сценкою сімейної ідилії, в якій Леонід грав роль зразкового батька і чоловіка. Леонід обіймав своїх дружину і дочок, клявся їм у вічному коханні, носив їм кукурудзу і напої, бігав з ними купатися. І було зовсім не схоже, що він втомився від своєї сім’ї і тільки й мріє, як втекти від своїх дівчат.

Наїну він не помітив, а вона зрозуміла, як жорстоко помилялася у своїх дівочих мареннях. Поки ще не було видно оточуючим її стан, Наїна швидко зібрала речі і попросила на роботі про переведення в інше місто, нібито вона поїде слідом за нареченим. Начальство не відмовило. Так Наїна опинилася тут, у місті, що стало батьківщиною Іллюші.

Вона працювала до останнього, пішла в декрет і швидко повернулася до своїх обов’язків одразу після пологів. Перші два роки за Іллюшею наглядала літня сусідка, яка виростила своїх чотирьох дітей і залишилася сама на схилі літ, бо, як вона казала, «всі пташенята розлетілися хто куди». Багато грошей вона за свою роботу не просила, за що Наїна їй була вдячна і періодично понад домовлене пригощала сусідку якимись делікатесами, які та не могла собі дозволити.

Потім Іллюша пішов у дитячий садок, його мама отримала підвищення, і жити стало набагато легше. Наїна возила сина на море відпочивати і не економила на одязі чи побутовій техніці. Видана їй підприємством квартира з часом перейшла в її власність, і тепер, переступивши сорокарічний рубіж, Наїна раптом зрозуміла, що життя-то в неї вдалося. У ньому не було бурхливих пристрастей, але, якщо не брати до уваги того захоплення Іллюшиним батьком (та й воно привело до чудового наслідку — у неї був улюблений син), не було й трагедій. Наїну не бив п’яний чоловік через відсутність такого, не принижував і не чіплявся багатий бос, як показують у фільмах, а тепер вона була одна, вільна, ще досить молода, з дорослим сином, який її обожнював.

Завдяки кар’єрному зростанню Наїна Тимурівна постійно оберталася в театральних і чиновницьких колах, завела знайомство через дружин відставних генералів з їхніми чоловіками. У списку її приятелів були й актори, і відомі юристи, і навіть сильні світу сього. Жінку запрошували на різні світські заходи і раути, на прем’єри та відкриття виставок. Наїна стала доволі авторитетною і представницькою гостею, чия присутність надавала будь-якому вечору камерності.

І раптом Іллюша виріс, став Іллею і зібрався одружуватися. Ні, вона припускала, що колись це станеться, і навіть налагоджувала потрібні зв’язки з тими непростими знайомими, у кого ось-ось доньки доростуть до віку наречених. Але то були красуні із забезпечених сімей лікарів, служителів закону, фінансистів, але аж ніяк не сільська дівиця.

Ось вже і справді кажуть: малі діти — малий клопіт. Наїна Тимурівна сподівалася, що коли син виросте, вони будуть продовжувати жити з ним душа в душу і радіти. Але раптом прийшли і прикрощі. Ілля ухвалював рішення самостійно, і вони не завжди подобалися його мамі…