Урок для свекрухи: який сюрприз залишила невістка у ресторані
Тільки ревіння води і жодних ознак людини. Тіло Іллі прибило до берега Тиси через кілька годин.
Ванька, що народився через пів року, був дуже маленьким і хворобливим. Ще б пак! Його матері за час вагітності довелося перенести багато чого: сама ледь не потонула, втратила чоловіка, похорон, звинувачення свекрухи, що це вона у всьому винна. Дівчина дивувалася, як взагалі Ванька зміг з’явитися на світ.
Відразу після його народження дівчина поїхала в село до батьків на Полісся. Нехай малюк на свіжому повітрі та парному молоці набирається сил і здоров’я. Про звільнення з експедиції на якийсь час довелося забути — вдові не лише виплачували допомогу на дитину, а й компенсацію за загибель Іллі, оскільки це сталося на робочому місці. Свідоцтво про отримання кваліфікації різьбяра по каменю лежало у Наталки в столі, і вона іноді ввечері виймала його і з сумом дивилася. Тільки, здавалося б, знайшла справу до душі, і тепер доводиться від неї відмовитися.
Дівчина постаралася забути ті образливі слова, які наговорила їй Наїна Тимурівна під час похорону сина. Вона розуміла, що у жінки глибоке горе.
«Нічого. Коли народиться наша з Іллюшею дитина, вона знайде в ній розраду», — думала Наталка.
Однак, скільки не запрошувала невістка матір покійного чоловіка в гості, та так і не приїхала — ні поки дівчина була вагітна, ні потім, коли народився Ваня. І дівчина з ним переїхала в село.
«Наїно Тимурівно, здрастуйте. Хочу вас з онуком познайомити». Наталка зателефонувала свекрусі в день народження Вані. Йому сьогодні два роки виповнилося.
«Вітаю», — сухо відповіла жінка телефоном.
«Дякую. Ми зараз у місті, приїхали у справах. Скажіть, коли до вас зручно буде під’їхати?»
Дівчина постійно намагалася налагодити контакти з бабусею свого сина. Вона сподівалася, що після знайомства з онуком серце жінки розтане. Адже Ваня був так схожий на Іллю! Наталка не розраховувала, що свекруха буде няньчитися з дитиною, але хоча б вітати зі святами і зрідка бачитися. Адже хлопчикові хтось мав розповісти про ті часи, коли його батько був маленький. Молода мама вже уявляла собі, як Наїна Тимурівна з онуком сидять на дивані й роздивляються старі фотографії, потім разом читають книжку.
«Приїжджайте. Я сьогодні вдома», — знову голосом, що не виражав жодних емоцій, сказала свекруха.
Наталка зраділа і, як була у квітчастій блузці та бриджах, підхопила дитину і поїхала туди, де вони провели з Іллею більшу частину своїх щасливих студентських років. Увесь шлях до будинку свекрухи дівчина розповідала синові про бабусю, про велику фотографію, що висить над диваном, і про тата, якого хлопчик ніколи не бачив.
Квартиру було не впізнати. Сучасний ремонт, майже ідеальна чистота і порожнеча. Складалося враження, що в ній ніхто не живе. І тільки той самий знімок із весілля Наталки з Іллею, де син поруч із матір’ю дивляться одне одному в очі, як і раніше, висів на стіні над уже новим кутовим диваном.
«Яке у вас усе біле!» — захопилася дівчина. «І таке сучасне. І раму фотографії поміняли».
«Скандинавський стиль», — знизала плечима Наїна Тимурівна, не розуміючи, що в цьому особливого. І хоча їй було приємно, що невістка із захопленням відгукнулася про її дім, вигляду не подала. «Зараз це в тренді. Проходьте на кухню».
«Чудовий знімок», — затрималася Наталка в кімнаті. «Я постійно його згадую. Ви з Іллею на ньому маєте чудовий вигляд».
«Тому я його і залишила», — сказала господиня, а сама подумала: «А ще й тому, що тебе там немає».
«У мене теж є ваша фотографія з Іллею, там, де він маленький. Ви біля нього навпочіпки присіли. Вона у мене на заставці. Ось, дивіться». Дівчина продемонструвала свекрусі телефон.
«Так, це теж гарне фото», — кивнула Наїна Тимурівна. «Шкода, що сам знімок уже вицвів і виглядає зовсім не так, як раніше».
«Я думаю, що можна його відретушувати. Сучасні технології допомагають відновлювати навіть фотографії XIX століття. Порівняно з ними, цей знімок зовсім ще молодий», — постаралася обнадіяти жінку невістка. «Думаю, що його навіть можна буде роздрукувати досить великим. Не таким, як цей, — кивнула вона на стіну, — але значно більшим за оригінал. Хочете, я дізнаюся, де і як?»
«Ні, поки не треба».
«І чого приїхала? — думала свекруха. — Якби хотіла налагодити стосунки, то хоч би вдяглася по-людськи. Як була простушкою, так і залишилася. Та й дитина, судячи з усього, така сама. Зараз стільки дитячих речей продають, а він одягнений так, ніби з бабусиних скринь усе дістали».
«Ваню, це не можна чіпати», — тут же сказала вона малюкові, коли той долоньками вперся у велике затемнене скло дверцят шафи-купе. «Плями залишаться від пальців», — пояснила вона невістці.
«Ваню, ходімо на кухню», — взяла хлопчика за руку Наталка і посадила за стіл поруч із собою.
Дитина почала бити руками по столу, і кожен удар маленької дитячої долоньки болем відгукувався в серці Наїни Тимурівни.
«У мене немає дитячого посуду», — сказала вона невістці.
«Нічого, ви просто дайте мені невелике блюдце», — усміхнулася та.
Потім дівчина розрізала банан на невеликі шматочки і почала давати синові. Хлопчик їв, розмазуючи фрукт по своїй футболці та обличчю, частину залишаючи на долоньках, якими продовжував шльопати по матовій білій поверхні столу.
«Ви не переживайте, я все приберу», — сказала Наталка, підозрюючи, що свекрусі не подобається така поведінка онука.
«Не треба, краще я це зроблю сама».
«Він просто ще маленький, — намагалася виправдати Ваню мати. — Тому не вміє поки дотримуватися порядку».
«Ну, звісно», — подумала Наїна, — «ти-то доросла, а з порядком у тебе теж якось не все добре».
Зустріч була напруженою. Наталка зрозуміла, що, мабуть, вона даремно напросилася в гості. І свекруха зовсім не рада їх бачити. І навіть маленький Ваня не зміг розтопити серце цієї жінки. «Ну що ж, її можна зрозуміти», — думала дівчина, прощаючи Наїну Тимурівну за холодність. «Вона втратила єдиного сина, а ми з Ванею нагадали їй про це»…
