Урок для свекрухи: який сюрприз залишила невістка у ресторані
Наталка вирішила, що свекрусі треба дати більше часу, попрощалася і з важким серцем поїхала назад у село. Ваня всю дорогу вередував, наче теж був засмучений. «Та ні, він просто втомився», — тут же поправилася вона в думках і, взявши на руки, почала колисати синочка.
Ще перебуваючи у відпустці по догляду за дитиною, Наталка, щоб не втратити навичок, отриманих під час навчання, спробувала з тих каменів, які вони з Іллею привозили, що-небудь зробити. Спочатку руки довго згадували, як тримати інструменти, заново звикали до особливостей роботи з різними видами каменів. Наталка головою розуміла, що порода тальк піддатливіша, ніж малахітова друза, а от пальці поки що не відчували їхньої відмінності та особливостей. Перші експерименти було соромно комусь показувати, і дівчина виставляла їх на підвіконні в кімнаті, де вони жили з Ванею.
«Ух ти, це звідки така краса?» — зайшла якось у гості сусідка Тамара Петрівна, яка принесла дитині парного молока.
«Та де краса-то?» — відмахнулася Наталка. — «Це я так, у вільний час балуюсь».
«Нічого собі пустощі! Усі б так розважалися, а то інші он горілку п’ють, а себе невизнаними геніями вважають», — захопилася літня жінка, натякаючи на іншого їхнього спільного сусіда. Той розповідав усьому селу, що пише геніальний роман, але його жодне видавництво не приймає. «Тільки по блату», — хитав мужик п’яною головою чи то від жалю, чи то від кількості випитого. «Таланту одинаків не пробитися!» Односельці згідно кивали, обговорюючи між собою, що ніхто з них жодної сторінки, написаної цим письменником, так і не бачив.
«А можна подивитися?» — Тамара Петрівна підійшла до підвіконня ближче. — «І помацати?»
«Ну, звісно, беріть, роздивляйтеся, мені не шкода».
Сусідка причитала від захвату щоразу, коли брала до рук чергову річ. «А можеш мені продати її?» — нарешті перервалися вигуки осмисленою фразою. А в руках у жінки була невелика фігурка синички зі вставленими в очі кристалами темно-бордового граната-піропа.
«Ну який продати, Тамаро Петрівно? Забирайте так».
«Ні, я так не можу», — похитала головою сусідка. «Ти працювала. А я просто так заберу?»
«Не треба», — поставила вона фігурку на підвіконня і пояснила. «Думала подарувати її своїй онучці на закінчення школи».
Дівчина не могла відмовити жінці, але й грошей з неї брати теж не хотіла. Все-таки одна справа, коли робота майстра, і зовсім інша — її, Наталчині, проби.
«Давайте так, візьміть її як плату за сьогоднішнє молоко», — усміхнулася вона.
Тамара Петрівна погодилася. Такий варіант обміну її влаштовував.
Після того, як синичка полетіла в сусідній будинок, до батьків Наталки раптом зачастили односельці. Вони приносили їхньому маленькому онуку гостинці і ніби між справою цікавилися, чим займається мама хлопчика.
«Та так, — знизували плечима бабуся з дідусем, — переважно дитиною, ну і всякими виробами у вільний час».
«А можна подивитися?»
«Це ви у неї запитайте».
Так одного разу зайшов і Костя, місцевий бізнесмен, який тримав в окрузі два магазини.
«А що, Наталіє Іванівно, можливо, дасте мені свою продукцію на реалізацію?» — привітався він і, як справжній бізнесмен, одразу перейшов до справи.
«Та беріть заради бога, кому вони потрібні?» — розсміялася дівчина.
І виявилося, не права. Її самоцвіти розкупили протягом двох тижнів. Хто на подарунки, а хто і собі. Тепер уже, коли її зустрічали на вулиці, жителі села запитували, чи є щось новеньке і чи не планує вона робити жіночі прикраси.
«А то мені на весілля так хотілося б кольє з білим нефритом, а мені намисто із зеленого граната, щоб до очей пасувало».
«Ні», — скромно усміхалася Наталка, — «я прикрасами не займаюся, у мене інша спеціалізація».
Однак захоплення сусідів додало Наталці впевненості у своєму захопленні. І вона стала створювати речі не тільки на продаж, а й просто так: різні картини, викладені кам’яною мозаїкою, вирізьблені копії архітектурних шедеврів і багато чого іншого. Потім кожну зі своїх робіт фотографувала на білій мереживній серветці бабусі і викладала знімок на свій сайт, який спеціально для цього і створила.
Костя дивився на її роботи живцем і на сторінці і щоразу казав, що їх треба на виставку.
— Наталко, ти ж справжній художник з великої літери. Ти зареєструйся на відомих сайтах, постав посилання сюди. Я впевнений, що тобі відразу посиплеться мільйон пропозицій про співпрацю. Не розумію, ти навіщо в селі животієш? Виставки, ярмарки, бізнес-подарунки. Ти ж можеш робити абсолютно все.
— Так, але я хочу робити те, що приносить мені задоволення. А так мене завалять купою вимог, і я втрачу свободу. А що за мистецтво без польоту думки і натхнення?
— Так ти вибиратимеш тільки ті замовлення, які сама захочеш. Ти ж не пов’язана зобов’язаннями ні з ким, окрім себе і свого таланту. А в місті набагато більше можливостей для цього.
— Я тут живу, і мені добре, — усміхнулася дівчина. — Тут я така одна, а в інтернеті талановитих хоч греблю гати.
— Ти не з тих, кого хоч греблю гати. Ти особлива, — сказав Костя, подивившись на дівчину так, що її пробило якесь незрозуміле тремтіння.
— Костю, мені сьогодні дзвонили з Центру сучасного мистецтва! Звідки у них мій телефон? — Наталка зустріла свого знайомого в магазині якраз після розмови зі співробітником музею.
Чоловік усміхнувся.
— Я надіслав їм фотографії кількох твоїх робіт, і вони запитали, чи є можливість зв’язатися безпосередньо з автором. А що, мені не шкода.
— Я ж не твій агент, я просто тебе кохаю, — обійняв її чоловік.
— Костю, ну ти що, побачать же, — спробувала вивільнитися з його обіймів дівчина.
— І нехай, між іншим, усе село знає, що я в тебе закоханий, і тільки ти від когось ховаєшся.
— Але ж незручно, у мене ж дитина.
— Подумаєш, велике діло. А коли ми одружимося, то на додачу до Ваньки народимо ще трьох, згодна?
