Урок для свекрухи: який сюрприз залишила невістка у ресторані

— Не на підлогу, а на покривало. Он, туристи в горах завжди так їдять, і ми в експедиціях так робили. Ванько, неси подушки і кидай навколо покривала!

Дитина з вереском побігла за диванними подушками.

— Та вже ж, не думала я, що коли-небудь буду приймати гостей ось так, на підлозі, — крекчучи, опустилася Наталчина мама на подушку, коли все частування зі столу перекочувало на покривало.

— А що, зручненько, мені подобається, — усміхнувся батько. — І вставати нікуди не треба. Одразу можна відкинутися і полежати.

— Це вам не треба, — заперечила дружина. — А мені доведеться ще чай ставити.

— Мені теж подобається, — підтримав господаря дому Костя. — Наталко, давай у нашому домі заведемо традицію так зустрічати гостей, га? Спеціально купимо подушки і все інше.

— Ти так говориш, ніби я вже сказала «так», — усміхнулася дівчина.

— Ні, ну що ти, я, як і раніше, чекаю твоєї відповіді. Просто, так би мовити, малюю спільні перспективи. А ти, Ванько, як тобі, зручно? — поцікавився чоловік у хлопчика…

Той мовчки кивнув головою, хапаючи чергову курячу ніжку зі спільного блюда.

— Молодець, пацан, дарма часу не гає. Ви тут, дорослі, можете балакати про своє, а я краще поїм, — розсміявся Костя.

Наталка дивилася на свою сім’ю, яка підтримала її навіть у такій дивній поведінці, і думала про те, що, мабуть, їй дуже пощастило в цьому житті.

— Наталко, здрастуй, — пролунав телефонний дзвінок.

— Здрастуйте, Наїно Тимурівно, — здивувалася дівчина, побачивши номер, що висвітився на екрані. Вона останнім часом навіть перестала згадувати про свекруху, бо й без неї було занадто багато клопоту: підготовка до весілля з Костею, роботи на продаж, наближався ярмарок. І все хотілося встигнути.

— Сьогодні у Вані день народження, правильно?

— Так, усе вірно, п’ять років.

— Я купила йому подарунок. Можливо, ви, коли будете в місті, заїдете і заберете?

— Дякую велике, обов’язково заберемо, — зраділа дівчина, вирішивши, що нарешті свекруха стала проявляти до хлопчика родинні почуття. І правильно, він же плоть від плоті її Іллі.

— Костю, наприкінці серпня буде ярмарок художніх промислів в обласному центрі. Мені надіслали запрошення.

— Це чудово, — зрадів наречений. — Я завжди казав, що руки в тебе золоті. Треба побільше візиток ще зробити. А раптом когось зацікавить із представників бізнесу? Я думаю, що ти, напевно, єдина жінка, яка займається різьбленням по каменю.

— Ти перебільшуєш, — скромно усміхнулася Наталка.

— Звісно ж ні, просто це взагалі рідкісна професія.

— Не знаю, для мене ти все одно єдина, — обійняв її Костя.

— Ми поїдемо разом? Мені б дуже цього хотілося. Ще й Ваню б узяти. Просто мені зателефонувала свекруха і сказала, що вона йому на п’ятиріччя купила подарунок. Заодно і познайомити її з тобою.

— А це зручно? Все-таки я зайняв місце її сина.

— Ну, навряд чи вона розраховувала, що я все життя буду вдовою. Якщо ти не поїдеш, то мені удвох із Ванею дуже важко буде впоратися на виставці. А без нього я теж їхати не хочу. І потім, ти мене завжди підтримуєш. Мені б це дуже стало в пригоді.

— Домовилися, — кивнув Костя. — Значить, їдемо втрьох.

Приїхавши на день раніше відкриття виставки художніх промислів, Наталка зібралася в гості до Наїни Тимурівни. Вона одягла найкращу свою вишиту блузку з довгою спідницею, нарядила Ваню і попросила Костю теж причепуритися.

— А чому не можна поїхати просто у футболці?