Урок на все життя: як батько провчив рідню за ставлення до його дитини

Усередині був квиток про прийняття скарги в обласному суді зі ще свіжим чорнилом і повним ім’ям обвинуваченої — Тетяна Громова. Він не перечитував текст. Це не було потрібно.

Слова на папері вже не мали такого значення, як тепло в його руці, коли Олеся м’яко стиснула його пальці й запитала: «Значить, її правда поведуть до судді, тату?» Микола подивився на доньку. В її блискучих карих очах було щось, що змусило його стримати тремтіння в голосі. Це не був страх, а невинна віра, занадто велика для дівчинки, яка стільки часу жила в тиші й жаху.

Він не відповів словами, лише повільно і впевнено кивнув. З коридору для відвідувачів почулися тверді кроки по підлозі. З’явилася Кароліна Паршина, з уже сивим волоссям, але прямою поставою, з товстою пачкою документів у руці.

Її погляд на Миколу був сповнений не сумніву, а поваги й солідарності. «Я роздрукувала три копії», — сказала вона діловито. «Одна для суду, одна для поліції, остання для тебе».

«Дякую, Кароліно», — Микола обережно прийняв папери, його погляд затримався на червоній печатці, що блищала під світлом лампи. Кароліна сіла, налила собі склянку лимонної води з льодом, яку принесла з собою в термосі. Вона не питала дозволу і не чекала схвалення.

Для неї допомога Миколі була не послугою, а моральним обов’язком. Вона була старшою медсестрою в місцевій лікарні, поки Тетяна не домоглася її звільнення за відмову ігнорувати синці на спині Олесі. «Знаєш, чому тоді ніхто нічого не сказав?» Микола похитав головою.

«Тому що всі звіти про жорстоке поводження з дитиною у твоєму домі таємничим чином зникали. Це не вина системи, це вина однієї людини, яку вона ховала, як свій останній козир». Вона зробила паузу, відпила води і додала: «Тетяна — двоюрідна сестра місцевого депутата Гната Карпенка».

Микола нахмурився. Це ім’я він чув у новинах, коли ще служив. Говорили, що Карпенко — людина з народу, але за благовидним виглядом і політичною посмішкою тепер усе стало зрозуміло….