Усі сміялися з вибору мільярдера. Але коли впала вуаль, зал затих

Дивослав Внушительний, мільярдер і власник половини столиці, стояв біля вівтаря і чекав на наречену, яку ніколи не бачив. Усі казали, що вона потвора. Він погодився на цей шлюб заради бізнесу.

Але коли вона увійшла до зали під щільною вуаллю, його серце тьохнуло. Він ще не знав, що під цією тканиною ховається жінка, здатна зруйнувати всі його плани.

Величезний маєток у престижному районі сяяв тисячами вогнів. Кришталеві люстри відбивалися в мармуровій підлозі, а білі троянди заповнювали кожен куток зали. Гості в дорогих костюмах і сукнях сиділи рядами, але всі шепотілися між собою. Їхні погляди були сповнені цікавості та насмішки. Біля вівтаря стояв Дивослав Внушительний.

Високий, широкоплечий чоловік тридцяти двох років із гострими рисами обличчя та холодними сірими очима. Його чорний костюм сидів ідеально, а годинник на зап’ясті коштував дорожче, ніж квартира в центрі столиці. Він дивився прямо перед собою, не кліпаючи. Його обличчя було кам’яним.

— Дивославе! — прошепотіла його мати, стоячи поруч із ним. Вона була елегантною жінкою з холодним поглядом і жорсткою посмішкою. — Пам’ятай, це єдиний спосіб врятувати компанію. Її батько володіє контрольним пакетом акцій, який нам потрібен. Без цього шлюбу ми втратимо все.

Дивослав стиснув щелепу. Він знав. Він завжди знав. Його батько помер три місяці тому, залишивши компанію на межі краху. Конкуренти оточили їх з усіх боків. Єдиним порятунком був цей шлюб. Шлюб із дочкою Всеволода Громова, старого бізнес-партнера його батька.

— Я знаю, мамо, — сказав він тихо, не обертаючись.

— Тоді посміхнись, — прошипіла вона. — Ти виглядаєш так, ніби йдеш на страту.

— Можливо, так і є, — відповів він.

Музика заграла. Усі гості повернулися до входу. Двері відчинилися, і вона увійшла. Дарислава. Вона рухалася повільно, як привид.

Її біла весільна сукня була простою, але елегантною, вона облягала фігуру до талії, а потім спадала легкими хвилями до підлоги. Але всі дивилися не на сукню, всі дивилися на її обличчя. Точніше, на те, що його приховувало. Густа біла вуаль закривала все її обличчя. Не тонка мереживна тканина, крізь яку можна було б розгледіти риси, а щільна, непроникна матерія. Ніхто не бачив її очей. Ніхто не бачив її носа. Ніхто не бачив її губ.

Шепіт прокотився залою, як хвиля.

«Господи, подивіться на неї! Чому вона так закрита?»

«Кажуть, вона настільки потворна, що її батько боїться показати її обличчя».

«Бідний Дивослав! Одружується з чудовиськом заради грошей!»

Дивослав почув кожне слово, його руки стиснулися в кулаки. Він ненавидів це, ненавидів увесь цей цирк. Але він не міг відступити. Дарислава підійшла до вівтаря. Її кроки були тихими, майже беззвучними. Вона зупинилася поруч із ним. Він відчув легкий запах жасмину — її парфуми. Щось усередині нього тьохнуло. Але він придушив це почуття.

Священник почав церемонію. Його голос був монотонним, механічним. Слова розмивалися в голові Дивослава. Він не слухав. Він дивився на вуаль, на цю прокляту вуаль.

— Прошу молодих взятися за руки, — сказав священник.

Дивослав простягнуг руку. Дарислава повільно підняла свою. Їхні пальці зіткнулися. І він відчув, як вона тремтить. Її рука була маленькою, теплою, ніжною. Але вона тремтіла так сильно, що він це відчував усім тілом. Він подивився на неї. Вуаль не давала йому побачити її очі. Але він знав, що вона дивиться на нього. Що вона відчуває? Страх? Сором? Чи щось інше?

— Дивославе Внушительний, — промовив священник. — Чи згодні ви взяти за дружину Дариславу Громову, в радості і в горі, в багатстві і в бідності, в хворобі і в здоров’ї, поки смерть не розлучить вас?

Зал затих. Усі чекали. Дивослав дивився на вуаль. На секунду він вагався. На одну довгу, болісну секунду він хотів розвернутися і піти. Кинути все під три чорти. Компанію, гроші, борги. Все. Але він не міг.

— Згоден, — сказав він. Його голос був твердим, холодним.

— Дариславо Громова, — священник повернувся до неї. — Чи згодні ви взяти за чоловіка Дивослава Внушительного, в радості і в горі, в багатстві і в бідності, в хворобі і в здоров’ї, поки смерть не розлучить вас?

Тиша. Дарислава не відповідала. Вона стояла нерухомо. Її рука все ще тремтіла в його руці. Гості почали знову перешіптуватися. Вона передумала? Може, вона взагалі не хоче виходити заміж? Дивослав подивився на неї. Він не знав, що відбувається за цією вуаллю. Він не знав, про що вона думає. Але щось усередині нього, щось дивне і незнайоме, змусило його злегка стиснути її руку. Не сильно. Просто щоб дати їй знати, що він тут.

І тоді вона заговорила.

— Згодна.

Її голос був тихим, майже шепотом. Але в залі панувала така тиша, що всі його почули.

Священник кивнув.

— Тоді силою, даною мені, я оголошую вас чоловіком і дружиною. Можете поцілувати наречену.

Дивослав завмер. Поцілувати її? Як?