Усі сміялися з вибору мільярдера. Але коли впала вуаль, зал затих

Ніколи.

— Я знаю, — прошепотіла вона у відповідь. — Я вірю тобі.

Вони сиділи так ще довго, тримаючись одне за одного, дихаючи одним повітрям, існуючи в одному просторі. Час зупинився. Світ зник. Залишилися тільки вони.

Години минали. Свічки догоріли. Перші промені світанку почали пробиватися крізь вікна. Дивослав нарешті встав, піднявши Дариславу з собою. Він узяв її за руку і повів на балкон. Той самий балкон, де вони вперше поцілувалися крізь вуаль. Вони вийшли. Холодне ранкове повітря обдуло їх. Столиця прокидалася внизу. Місто оживало. Машини починали рух. Люди виходили на вулиці. Новий день починався.

Дарислава тремтіла від холоду. Дивослав зняв свою сорочку і накинув на її плечі. Вона натягнула її на себе, потопаючи в його запаху. Він встав позаду неї, обійняв її, притягаючи спиною до своїх грудей. Його руки охопили її талію, його підборіддя лягло на її плече.

— Це початок, — прошепотів він їй на вухо. — Нашого початку.

Дарислава поклала руки на його руки. Заплющила очі. І посміхнулася. По-справжньому посміхнулася. Вільно. Відкрито. Щасливо. Вперше за багато років вона відчувала себе вільною. Не потрібно було ховатися. Не потрібно було боятися. Вона була з людиною, яка любила її не за її обличчя, а за те, ким вона була.

— Так, — прошепотіла вона. — Наш початок.

Сонце піднімалося над столицею, фарбуючи небо у відтінки рожевого і золотого. Новий день. Нове життя. Нова любов. Вони стояли там, тримаючись одне за одного. І світ здавався досконалим. Дивослав повернув її до себе. Подивився в її очі. Ці прекрасні темні очі, які він тепер міг бачити вільно. Він посміхнувся.

— Я люблю тебе, Дариславо, — сказав він. — І я буду любити тебе щодня до кінця свого життя.

— Я теж люблю тебе, Дивославе, — відповіла вона. Її посмішка стала ширшою. — Ти врятував мене. Ти дав мені життя.

— Ні, — він похитав головою. — Ти врятувала мене. Ти навчила мене любити, відчувати, жити.

Він поцілував її знову. М’яко, ніжно, обіцяюче. І в цей момент вони обидва знали. Знали, що, що б не сталося далі, вони пройдуть через це разом. Тому що любов, яку вони знайшли, була справжньою. Сильною. Вічною.

Внизу місто продовжувало жити. Люди поспішали на роботу. Діти йшли до школи, життя тривало. Але для Дивослава і Дарислави час зупинився на цьому балконі. У цей момент. У цих обіймах. Вони не знали, що буде далі. Які випробування на них чекають. Які перешкоди доведеться подолати. Але вони знали одне. Вони будуть разом. Завжди. І цього було достатньо.

Дарислава поклала голову на його груди, слухаючи биття його серця. Сильне. Рівне. Заспокійливе. Вона заплющила очі і дозволила собі просто бути. Просто існувати. Просто любити. Дивослав обійняв її міцніше, притискаючи до себе. Його губи торкнулися її волосся. Він вдихнув її запах. Жасмин. Тепло. Дім.

— Дякую, — прошепотів він.

— За що? — запитала вона, не розплющуючи очей.

— За те, що ти є. За те, що ти дозволила мені любити тебе. За те, що ти стала моєю.

Вона посміхнулася. Розплющила очі. І подивилася на нього.

— Я завжди була твоєю, — сказала вона. — З того самого моменту, як ти поцілував мене крізь вуаль.

Він засміявся. М’яко. Щасливо. І вона засміялася разом із ним. Її сміх змішався з ранковим повітрям, піднімаючись у небо разом із першими променями сонця.

Це був кінець їхньої історії. Але це було також і початок. Початок життя, сповненого любові, щастя і надії. Початок, який вони писатимуть разом. Щодня. Кожну мить. І коли сонце повністю піднялося над містом, вони все ще стояли там. Тримаючись одне за одного. Посміхаючись. Люблячи. Живучи. Тому що іноді любов приходить тоді, коли ти найменше на неї чекаєш. У найдивніших обставинах. За маскою. За страхом. За болем. І коли вона приходить, вона змінює все. Назавжди.