Усі сміялися з вибору мільярдера. Але коли впала вуаль, зал затих

— він зробив крок ближче. — Чому ти все ще в цій вуалі?

Вона повільно повернулася до нього. Місячне світло падало на її фігуру, роблячи її майже примарною.

— Чому ти не знімаєш цю чортову вуаль? — його голос був різким, але в ньому чулося щось ще. Щось, чого він сам не розумів. Відчай. Або цікавість. Або страх.

Дарислава стояла перед ним. Тиша. Довга, важка тиша. А потом вона заговорила. Її голос був тихим, майже шепотом, але він почув кожне слово.

— Тому що ти не готовий побачити правду.

Дивослав завмер. Його серце билося швидше.

— Що ти маєш на увазі?

Але вона не відповіла. Вона просто повернулася назад до вікна, залишивши його стояти там, із запитаннями, на які він не знав відповідей.

Ранкове сонце пробивалося крізь величезні панорамні вікна пентхауса. Дивослав стояв перед дзеркалом у своїй спальні, застібаючи запонки на сорочці. Його обличчя було зосередженим, холодним. Він не спав усю ніч. Її слова крутилися у нього в голові: «Тому що ти не готовий побачити правду». Що вона мала на увазі? Чому це так його турбувало?

Він схопив піджак, накинув його на плечі і вийшов із кімнати. Дарислава сиділа на дивані у вітальні. Вона була все ще в тій самій білій сукні. Вуаль все ще закривала її обличчя. Вона не рухалася, просто дивилася у вікно. Дивослав зупинився. Він хотів щось сказати. Але слова не йшли. Він просто стояв і дивився на неї. На її нерухомий силует, на її маленькие руки, складені на колінах.

— Я йду на зустріч, — сказав він нарешті, його голос був сухим. — Повернуся пізно ввечері.

Дарислава кивнула, але не повернулася.

— Можеш робити, що хочеш. Це твій дім тепер, — додав він, хоча сам не знав, навіщо сказав це.

Вона знову кивнула.

Дивослав розвернувся і вийшов із пентхауса. Двері зачинилися за ним із тихим клацанням. Дарислава залишилася одна. Вона повільно встала і пройшла величезною вітальнею. Білі стіни, скляні столи, дизайнерські меблі. Все було ідеально. Холодно. Порожньо. Як його серце. Вона підійшла до вікна і подивилася вниз. Столиця простягалася перед нею. Висотки, дороги, люди, машини. Все рухалося, жило, дихало. А вона стояла тут, за склом, як у клітці. Вона притиснула руку до грудей. Серце боліло. Вона не знала, як жити в цьому світі. У світі, де її не хочуть. У світі, де вона просто угода.

Звук дверного дзвінка вирвав її з думок. Вона здригнулася. Хто це може бути? Вона повільно підійшла до дверей і відчинила їх. На порозі стояла висока жінка в строгому чорному костюмі. Темне волосся прибране в ідеальний пучок, гострий погляд, червоні губи. Вона тримала папку з документами в руках.

— Ти, мабуть, Дарислава, — сказала вона холодно, оглядаючи її з ніг до голови. Її погляд затримався на вуалі, і на її губах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Так, — відповіла Дарислава тихо, — а ви?

— Вероніка, секретар Дивослава.

Вона пройшла повз Дариславу в пентхаус, навіть не чекаючи запрошення.

— Мені потрібно залишити ці документи. Він забув їх вранці.

Дарислава зачинила двері і повернулася до неї. Вероніка стояла посеред вітальні, оглядаючи кімнату, наче оцінювала територію.

— Значить, ти його дружина, — Вероніка повернулася до неї, і в її очах було щось жорстке, майже агресивне. — Як цікаво.

— Що ви маєте на увазі? — запитала Дарислава.

Вероніка усміхнулася.

— Усі знають, чому він із тобою одружився. Заради грошей. Заради компанії. Не думай, що ти тут надовго. Щойно він отримає те, що йому потрібно, ти станеш непотрібною. Просто так, щоб ти знала.

Слова були гострими, як ножі. Дарислава відчула, як усередині все стиснулося. Але вона не опустила голову. Вона не відступила. Вона випрямилася. Її голос був тихим, але в ньому була сила. Сила, про яку вона не знала, що має.

— Я знаю, хто я, — сказала вона спокійно, дивлячись прямо на Вероніку. — А ти?

Вероніка застигла. Її посмішка зникла. Вона не очікувала цього. Вона очікувала сліз, переляку, слабкості. Але не цього.

— Що ти сказала? — її голос став холоднішим.

— Я сказала, — Дарислава зробила крок вперед, — що я знаю своє місце. Я знаю, чому я тут. Але ти, судячи з усього, не знаєш свого. Ти його секретар. Не більше. Тож роби свою роботу і йди.

Тиша повисла в повітрі. Вероніка дивилася на неї. Її очі горіли від злості. Вона кинула папку на стіл із різким звуком.

— Побачимо, як довго ти протримаєшся, — прошипіла вона і попрямувала до дверей.

Вона хпюпнула дверима так сильно, що стіни затремтіли.

Дарислава залишилася стояти одна. Її руки тремтіли. Вона притиснула їх до грудей і заплющила очі. Вона не знала, звідки взяла ці слова. Але вона сказала їх. І це було правдою. Вона знала, хто вона. Навіть якщо ніхто інший не знав.

Години минали. День перетворився на вечір. Дарислава блукала пентхаусом, вивчаючи кімнати. Вона знайшла кухню. Величезну, сучасну, з мармуровими стільницями і дорогою технікою. Все блищало. Все виглядало так, ніби ніхто ніколи тут не готував. Вона відкрила холодильник. Там було трохи продуктів. Вона задумалася. Може, вона могла б приготувати щось? Вона завжди любила готувати. Це заспокоювало її, давало їй відчуття контролю. Вона дістала овочі, м’ясо, спеції, увімкнула плиту і почала готувати. Вона різала, смажила, варила. Її руки рухалися впевнено, незважаючи на вуаль. Запах їжі заповнив кухню. Щось тепле, домашнє, живе.

Вона не чула, як відчинилися вхідні двері. Дивослав увійшов у пентхаус. Він втомився. Зустріч була довгою і виснажливою. Переговори, підписи, нескінченні розмови про цифри і контракти. Він хотів тільки прийняти душ і забутися. Але коли він увійшов, він відчув запах. Запах їжі.

Він зупинився.

— Хтось готує?