Усі сміялися з вибору мільярдера. Але коли впала вуаль, зал затих

Він дивився на неї. Його рука все ще тримала її зап’ястя. Він не міг відпустити.

— Я бачу тебе, — сказав він. — Я бачу жінку, яка зводить мене з розуму.

Вона посміхнулася, сумно, ніжно.

— Тоді ти ще не бачив усього, — прошепотіла вона.

Він ступив ближче, так близько, що їхні тіла майже стикалися. Його рука відпустила її зап’ястя і ковзнула вгору до її обличчя. Його пальці торкнулися її щоки, м’якої, теплої.

— Я хочу бачити все, — прошепотів він. — Я хочу знати все.

Вона заплющила очі. Її губи тремтіли.

— Тоді ввімкни світло, — прошепотіла вона. — І ти дізнаєшся правду.

Дивослав завмер. Його рука зупинилася. Він дивився на неї, на її заплющені очі, на її тремтячі губи. І він зрозумів, що боїться. Він боїться того, що побачить. Боїться того, що це змінить усе. Але він не міг зупинитися. Він відійшов від неї. Повільно. Не відриваючи погляду. Його рука потягнулася до вимикача на стіні. Він натиснув на нього. Світло залило кімнату. Яскраве. Різке. І він побачив її. Повністю. Без тіней. Без таємниць. І його дихання зупинилося.

Дивослав стояв біля вікна свого офісу, дивлячись на столицю внизу. Місто жило. Дихало. Рухалося. Але він не бачив цього. Він бачив тільки її. Її обличчя. У місячному світлі. Її очі. Її губи. Він бачив її знову і знову, наче вона була випалена в його пам’яті.

Він увімкнув світло тієї ночі. Він бачив її. Повністю. Без маски. Без тіней. І вона була прекрасна. Настільки прекрасна, що він не міг дихати. Але коли світло згасло, і вона знову одягла маску, коли він повернувся у свою кімнату, він зрозумів одну річ. Він нічого не знав про неї. Зовсім нічого.

Хто вона? Звідки вона? Чому вона ховається? Чому її батько змусив її носити маску? Запитання мучили його. І він не міг більше чекати. Він узяв телефон і набрав номер. Приватний детектив. Найкращий у столиці. Людина, яка могла знайти будь-яку інформацію про будь-яку людину.

— Мені потрібна інформація, — сказав Дивослав холодно. — Про мою дружину. Дариславу Громову. Все, що зможеш знайти. Де вона народилася, де жила, що робила до шлюбу. Все.

— Зрозумів, — відповів голос на іншому кінці лінії. — Дам результати за три дні.

Три дні минули повільно. Болісно повільно. Дивослав не міг зосередитися на роботі. Він не міг думати ні про що, крім неї. Вдома він уникав її, боячись, що вона побачить у його очах те, що він намагається приховати. Що він найняв детектива. Що він копає її минуле.

На третій день детектив прийшов у його офіс. Високий чоловік у сірому костюмі з папкою в руках. Він поклав папку на стіл перед Дивославом.

— Ось усе, що я зміг знайти, — сказав він. — Але мушу попередити. Інформації дуже мало. Майже нічого.

Дивослав відкрив папку. Усередині було кілька фотографій і документів. Він подивився на фотографії. Усі вони були розмитими. Або зроблені здалеку. Силуети. Тіні. Але жодного чіткого знімка її обличчя. Він подивився на документи. Свідоцтво про народження. Дарислава Громова. Народилася в Дніпрі 25 років тому. Мати померла під час пологів. Батько невідомий. Жила в дитячому будинку до 18 років. Дивослав читав далі. Після вісімнадцяти вона зникла. Жодних записів. Жодних документів. Жодних слідів. Наче вона розчинилася в повітрі. А потім, п’ять років по тому, вона з’явилася знову. Як дочка Всеволода Громова.

Дивослав нахмурився.

— Як це можливо? — запитав він. — Як вона могла зникнути на п’ять років, а потім з’явитися як дочка одного з найбагатших людей країни?

Детектив знизав плечима.

— Я не знаю. Всеволод Громов удочерив її п’ять років тому. Офіційно. Але до цього жодних зв’язків між ними немає. Це все, що я зміг знайти. Вона дуже добре прихована. Хтось не хоче, щоб про неї знали.

Дивослав закрив папку. Його голова боліла. Занадто багато запитань. Занадто мало відповідей.

— Дякую, — сказав він, — цього достатньо.

Детектив кивнув і пішов.

Дивослав залишився один у кабінеті. Він дивився на папку на столі. Що вона приховує? Чому вона зникла? Що сталося в ті п’ять років? Він встав. Взяв піджак. Йому потрібно було додому. Йому потрібно було побачити її. Поговорити з нею. Дізнатися правду.

Коли він увійшов у пентхаус, було тихо. Він пройшов коридором. Зазирнув у вітальню. Її там не було. Він пройшов далі. Зупинився біля бібліотеки. Двері були прочинені. Він почув звук сторінок, що перегорталися. Він штовхнув двері.

Дарислава сиділа в кріслі біля вікна. На ній була проста домашня сукня, маска на обличчі. В руках вона тримала книжку — його улюблену книжку. Ту, яку він перечитував знову і знову. Вона підняла очі, коли він увійшов.

— Ти повернувся рано, — сказала вона тихо.

— Ти читаєш мою книжку?