Усі сміялися з вибору мільярдера. Але коли впала вуаль, зал затих

— сказав він, зупиняючись перед нею.

Вона подивилася на книжку у своїх руках.

— Так, сподіваюся, ти не проти. Я знайшла її на полиці. Вона красива. Сумна, але красива.

Дивослав дивився на неї. Його серце билося швидко. Занадто швидко.

— Хто ти насправді? — запитав він. Його голос був тихим, але твердим.

Дарислава завмерла. Вона повільно закрила книжку. Поклала її на стіл поруч із кріслом. Встала. Підійшла до нього.

— Чому ти питаєш? — її голос був обережним.

— Тому що я нічого не знаю про тебе, — сказав він. — Я одружений з тобою. Ти живеш у моєму домі. Але я не знаю, хто ти. Звідки ти? Що з тобою сталося?

Вона стояла перед ним. Її очі дивилися на нього крізь маску. Сумні. Втомлені.

— Ти хочеш знати мою історію? — запитала вона тихо.

— Так.

Вона помовчала. Потім повільно похитала головою.

— Ні. Ти не хочеш. Ти думаєш, що хочеш. Але якщо ти дізнаєшся, ти пошкодуєш.

— Спробуй мене, — сказав він, роблячи крок ближче. — Розкажи мені. Дай мені зрозуміти.

Вона дивилася на нього довго, потім тихо сказала:

— Я та, ким ти хочеш, щоб я була.

Дивослав нахмурився.

— Що це означає?

— Це означає… — вона торкнулася його грудей рукою. — Що ти бачиш у мені те, що хочеш бачити?

— Загадку. Таємницю. Щось, що ти можеш розгадати. Але я не загадка. Я просто жінка, яка намагається вижити.

Він схопив її руку. Не грубо. Але міцно.

— Я не бачу загадку, — сказав він. — Я бачу жінку, яку я не можу зрозуміти. Жінку, яка зводить мене з розуму. Жінку, про яку я не можу перестати думати.

Вона завмерла. Її дихання стало швидшим.

— Дивославе, я…

— Я закохуюся в тебе, — перервав він її. Слова вирвалися з нього, перш ніж він устиг подумати. — Я не хотів цього. Я боровся з цим. Але я закохуюся в жінку, чиє обличчя я ніколи по-справжньому не бачив. І це зводить мене з розуму.

Тиша повисла між ними. Важка. Напружена. Дарислава дивилася на нього. Її очі блищали. Сльози. Вона плакала.

— Ти не знаєш, що говориш, — прошепотіла вона.

— Я знаю. — Він притягнув її ближче. — Я точно знаю.

Вона притиснулася до його грудей. Її плечі тремтіли. Вона плакала беззвучно. І він обійняв її. Міцно. Наче боявся, що вона зникне.

— Не закохуйся в мене, — прошепотіла вона. — Будь ласка. Це тільки завдасть тобі болю.

Але було занадто пізно. Він уже закохався. І він знав, що не може зупинитися.

Пентхаус був залитий світлом. Сотні свічок мерехтіли в кришталевих свічниках. Жива музика грала в кутку вітальні, де струнний квартет виконував класичні мелодії. Гості у вечірніх сукнях і смокінгах заповнювали кімнати, сміялися, розмовляли, пили шампанське. Благодійний бал — захід, який Дивослав організовував щороку для найбільших бізнесменів та інвесторів міста.

Але цього року все було інакше. Цього року у нього була дружина. Дивослав стояв біля вікна з келихом віскі в руці. Він розмовляв із групою партнерів, кивав, посміхався, але його думки були десь далеко. Він увесь час дивився на двері. Чекав на неї. Дарислава ще не з’явилася. Вона сказала, що вийде пізніше, коли буде готова. І він чекав. Його серце билося швидше з кожною хвилиною.

І тоді вона увійшла. Двері вітальні відчинилися, і всі розмови вщухли. Усі повернулися. Дарислава стояла на порозі в білій сукні, довгій, стрункій, що облягала її фігуру і спадала до підлоги легкими хвилями. Відкриті плечі, тонка талія. Волосся було покладене високо, відкриваючи витончену шию. І на її обличчі була вуаль. Тонка, майже прозора, крізь яку можна було розгледіти контури її рис, але не деталі. Вона виглядала як видіння, як ангел, як щось неземне. Дивослав завмер. Келих трохи не вислизнув із його руки. Він не міг відірвати від неї очей. Вона була прекрасна. Настільки прекрасна, що у нього перехопило подих.

Вона повільно увійшла в зал. Гості розступилися, даючи їй дорогу. Усі дивилися на неї, шепотілися, захоплювалися. Один із гостей, молодий бізнесмен, підійшов до неї і простягнув руку, запрошуючи на танець. Вона посміхнулася і прийняла запрошення. Вони почали танцювати. Повільний вальс. Дарислава рухалася плавно, граціозно. Наче танець був її рідною стихією. Її сукня розвівалася навколо неї, її тіло рухалося в ритмі музики.

Дивослав дивився. Його рука стискала келих так сильно, що кісточки побіліли. Він бачив, як інші чоловіки дивляться на неї. Бачив, як вони захоплюються нею. І щось усередині нього закипіло. Ревнощі. Сильні, пекучі ревнощі. Він поставив келих на стіл. Пройшов крізь натовп гостей. Підійшов до неї прямо посеред танцю. Її партнер зупинився, здивовано дивлячись на Дивослава. Дивослав навіть не подивився на нього. Він дивився тільки на неї. Простягнув руку.

Вона подивилася на нього крізь вуаль. Повільно поклала свою руку в його. Він притягнув її до себе. Її партнер відступив, і Дивослав почав танцювати з нею. Повільно. Близько. Занадто близько для формального танцю. Його рука лежала на її талії. Він відчував тепло її тіла крізь тонку тканину сукні. Її рука лежала на його плечі. Вони рухалися в такт музиці, але він не чув музики. Він чув тільки її дихання. Бачив тільки її. Її очі крізь вуаль. Її губи, які він так хотів поцілувати.

— Ти прекрасна! — прошепотів він. Його голос був хрипким. — Усі не можуть відірвати від тебе очей.

— Ти теж дивишся?