Усі сміялися з вибору мільярдера. Але коли впала вуаль, зал затих

— відповіла вона тихо.

— Я не можу не дивитися, — зізнався він. — Я намагався, але не можу.

Музика тривала. Вони танцювали, але Дивослав більше не міг витримувати це. Занадто багато людей. Занадто багато очей. Він хотів бути з нею наодинці. Тільки вони вдвох. Він узяв її за руку. Повів крізь натовп гостей до балкона. Вона не чинила опору, просто йшла за ним.

Він відчинив двері на балкон, і вони вийшли. Холодне нічне повітря вдарило в обличчя. Зірки сяяли на небі. Столиця простягалася внизу. Вогні міста мерехтіли, як відображення зірок. Дивослав зачинив двері за ними. Вони залишилися одні. Тиша. Тільки далекий шум міста і їхнє дихання. Він повернувся до неї. Дарислава стояла біля перил, дивлячись на зірки. Вуаль розвівалася на вітрі. Він підійшов до неї. Встав поруч.

— Я більше не можу прикидатися, що мені все одно, — сказав він. Його голос був тихим, але в ньому була сила. — Я намагався. Я говорив собі, що це просто шлюб із розрахунку. Що ти нічого не значиш для мене. Але це брехня. Ти значиш для мене все.

Дарислава повернулася до нього. Її очі блищали крізь вуаль. Сльози.

— Ти не знаєш, хто я, — прошепотіла вона. Її голос тремтів. — Ти закоханий у привид. В образ. У те, що ти хочеш бачити. Але ти не знаєш мене по-справжньому.

— Тоді дозволь мені дізнатися. — Він ступив ближче. Його руки лягли на її плечі. М’яко. Ніжно. — Дозволь мені побачити тебе. Пізнати тебе. Полюбити тебе.

Вона похитала головою. Сльози текли по її щоках під вуаллю.

— Ти не розумієш. Якщо ти дізнаєшся, хто я, ти більше не захочеш мене.

— Спробуй, — сказав він. — Дозволь мені вирішити самому.

Вона дивилася на нього. Її губи тремтіли. Вона хотіла сказати щось, але слова не йшли. Дивослав не міг більше чекати. Він нахилився. Його руки ковзнули до її обличчя, охопивши його з обох боків. І він поцілував її крізь вуаль. Його губи притиснулися до тканини, але він відчував контур її губ під нею — м’яких, теплих, тремтячих. Дарислава завмерла. Її руки піднялися, лягли на його груди, але вона не відштовхнула його. Вона притиснулася ближче. Її губи відповіли на поцілунок крізь тканину. Повільно. Ніжно. Відчайдушно.

Це був їхній перший справжній поцілунок. І він був ідеальним, незважаючи на вуаль, незважаючи на бар’єр між ними. Це був поцілунок, сповнений пристрасті, ніжності та болю. Поцілунок двох людей, які боялися любити, но не могли зупинитися.

Коли вони нарешті відсторонилися, обидва важко дихали. Дивослав притиснув лоб до її лоба крізь вуаль. Його руки все ще тримали її обличчя. Її руки все ще лежали на його грудях.

— Я не відпущу тебе, — прошепотів він. — Що б не сталося, хто б ти не була, я не відпущу.

Дарислава заплющила очі. Сльози продовжували текти, але на її губах з’явилася слабка посмішка.

— Ти не знаєш, що обіцяєш, — прошепотіла вона. — Але я хочу вірити тобі, так сильно хочу.

Він поцілував її знову, коротко, ніжно. Потім обійняв, притиснувши до себе. Вони стояли так на балконі під зірками, тримаючись одне за одного, наче боялися, що якщо відпустять, то втратять одне одного назавжди. Всередині тривав бал. Музика грала, гості сміялися. Але для них двох час зупинився. Існували тільки вони. Тільки цей момент. Тільки ця любов, яка лякала їх обох, але від якої вони більше не могли втекти.

Ранок почався тихо. Занадто тихо. Дивослав пішов на зустріч рано, як зазвичай. Дарислава залишилася одна в пентхаусі. Вона сиділа біля вікна з чашкою чаю, дивлячись на місто. Її думки були далеко. Про вчорашній вечір. Про поцілунок. Про його слова: «Я не відпущу тебе». Її серце билося швидше щоразу, коли вона згадувала це. Але разом із теплом приходив страх. Що, як він дізнається правду? Що, як він побачить її справжню і відвернеться?

Звук дверного дзвінка вирвав її з думок. Вона здригнулася. Поставила чашку на стіл і повільно підійшла до дверей. Відчинила їх. На порозі стояла мати Дивослава. Висока, елегантна жінка в дорогому пальті та перлинних сережках. Її обличчя було холодним, жорстким. Вона дивилася на Дариславу з презирством.

— Мені потрібно поговорити з тобою, — сказала вона, не чекаючи запрошення, і зайшла в пентхаус.

Дарислава зачинила двері. Повернулася до неї. Її серце билося швидко, але вона трималася спокійно. Вона звикла до таких поглядів, до такого тону.

— Про що ви хочете поговорити? — запитала вона тихо.

Мати Дивослава пройшла у вітальню. Зупинилася посеред кімнати, оглядаючи все навколо, наче оцінювала територію. Потім повернулася до Дарислави.

— Ти знаєш, навіщо я тут? — сказала вона холодно. — Ти руйнуєш життя мого сина.

Дарислава завмерла. Слова вдарили її, але вона не показала цього.

— Я не розумію, — сказала вона.

— Не прикидайся, — мати Дивослава зробила крок ближче. Її голос був гострим, як лезо. — Ти знаєш, що цей шлюб був угодою, діловою угодою. Але ти робиш щось більше. Ти затягуєш його, змушуєш його відчувати. І це руйнує його.

Дарислава стояла нерухомо. Її руки тремтіли, але вона стиснула їх у кулаки, ховаючи тремтіння.

— Він дорослий чоловік, — сказала вона тихо. — Він сам приймає рішення.

— Він приймає дурні рішення через тебе! — мати Дивослава підвищила голос. — Він забуває про компанію, про свої обов’язки, про свою сім’ю. Усе через тебе, через жінку, яка навіть не може показати своє обличчя.

Слова були жорстокими, болючими. Але Дарислава не опустила голову. Вона випрямилася. Подивилася матері Дивослава прямо в очі.

— Він сам вибрав мене, — сказала вона спокійно, але твердо. — Якщо ви хочете знати, що він відчуває, запитайте його. Не мене.

Мати Дивослава дивилася на неї з шоком. Вона не очікувала такої відповіді. Вона очікувала сліз, слабкості. Але не цього.

— Ти зухвала дівчина, — прошипіла вона. — Але це не триватиме довго. Я подбаю про це.

Вона розвернулася і вийшла з пентхауса, хпюпнувши дверима.

Дарислава залишилася стояти одна. Її ноги підкосилися, і вона повільно опустилася на диван. Руки тремтіли. Сльози наповнили очі під маскою, але вона не дала їм пролитися. Не зараз.

Увечері Дивослав повернувся додому. Він виглядав утомленим, напруженим. Але коли він побачив обличчя своєї матері, яка чекала на нього в офісі перед поверненням додому, його втома змінилася гнівом. Вона розповіла йому. Розповіла, що була в Дарислави. Що сказала їй піти. Дивослав вибухнув. Уперше в житті він кричав на свою матір. Його голос луною розносився офісом.

— Вона моя дружина! — кричав він. — Ти не маєш права приходити до неї і говорити їй щось. Ніхто не посміє її чіпати. Чуєш?