Усі сміялися з вибору мільярдера. Але коли впала вуаль, зал затих

Ніхто!

Його мати стояла в шоці. Вона ніколи не бачила його таким — таким лютим, таким захисним.

— Дивославе, ти не розумієш…

— Ні! — він перервав її. — Це ти не розумієш. Я люблю її. Я люблю цю жінку. І якщо тобі це не подобається, то це твоя проблема, а не моя.

Він розвернувся і пішов, залишивши матір стояти в тиші.

Коли він увійшов у пентхаус, було темно. Тільки одна лампа горіла в коридоре. Він пройшов усередину, знімаючи піджак. Зупинився. Його серце завмерло. Дарислава стояла біля дверей. У руках у неї була валіза. Вона була одягнена в просте темне пальто. Маска на обличчі. Вона збиралася йти.

— Що ти робиш? — його голос був тихим, але в ньому була паніка.

Дарислава підняла на нього очі. Навіть крізь маску він бачив біль у них.

— Я йду, — сказала вона. Її голос тремтів. — Я не можу залишатися тут. Я руйную твоє життя, твої стосунки з родиною. Все.

— Ні. — Він ступив до неї. — Ні. Ти не йдеш.

— Дивославе, будь ласка. — Сльози текли по її щоках під маскою. Він бачив, як вони стікають по її шиї, мокрі сліди на шкірі. — Це краще для тебе, для всіх. Краще для мене.

Він підійшов ближче. Його руки лягли на її плечі.

— Ти думаєш, буде краще, якщо ти підеш? Ти думаєш, я сможу жити без тебе?

— Ти впораєшся. — Вона намагалася вирватися, але він не відпускав. — Ти сильний. Ти…

— Я ніщо без тебе! — крикнув він. Його голос зірвався. — Ти не розумієш? Ти стала всім для мене. Якщо ти підеш, я піду за тобою. Я кину все. Компанію. Гроші. Сім’ю. Все. Але я не втрачу тебе.

Дарислава плакала, ридала. Її плечі тряслися.

— Ти не знаєш, що говориш, — прошепотіла вона.

— Я знаю. — Він притягнув її до себе, обійняв міцно. — Я точно знаю. Я люблю тебе. Я люблю тебе так сильно, що це лякає мене. Але я не дозволю тобі піти.

Вона притиснулася до його грудей. Її руки охопили його, тримаючись за нього, наче він був її єдиною опорою.

— Я боюся, — прошепотіла вона. — Боюся, що ти дізнаєшся правду і зненавидиш мене.

— Ніколи, — він поцілував її верхівку крізь маску. — Я ніколи не зненавиджу тебе. Що б не сталося.

Вони стояли так довго, тримаючись одне за одного. Валіза впала на підлогу. Дарислава не йшла. Вона не могла. Тому що він мав рацію. Вона теж любила його. І ця любов була сильнішою за страх.

Вони стояли в коридорі, тримаючись одне за одного. Валіза лежала на підлозі, забута. Дарислава плакала. Її сльози мокрими доріжками стікали по шиї. Дивослав тримав її міцно, притискаючи до себе, наче боявся, що якщо відпустить хоч на секунду, вона зникне назавжди.

Минуло кілька хвилин. Або годин. Час втратив сенс. Нарешті Дивослав повільно відсторонився. Його руки лягли на її плечі. Він подивився їй в очі крізь маску. Його погляд був серйозним. Рішучим.

— Я не хочу, щоб ти йшла, — сказав він тихо. — Але я хочу знати правду. Всю правду. Покажи мені своє обличчя.

Дарислава завмерла. Її дихання зупинилося. Вона знала, що цей момент настане. Вона знала, що не зможе тікати вічно. Але страх усе одно стискав її серце.

— Дивославе, — прошепотіла вона, — ти не розумієш…