Він брехав мені в обличчя, збираючись у ресторан. Я усміхнулася, і мій хід у відповідь він запам’ятає назавжди

— запитала вона.

— Налий, — він позіхнув і потягнувся. — Я в душ сходжу, потім поїду до матері. Вона просила полицю повісити.

Ірина кивнула. Валентина Петрівна, його мати, жила одна у двокімнатній квартирі на іншому кінці міста. Вдова вже років п’ятнадцять. Жінка міцна, з характером, любила покомандувати і сином, і невісткою. Олексій до неї їздив регулярно: то полицю повісити, то кран полагодити, то за покупками з’їздити.

— Добре, — сказала Ірина. — Передавай вітання.

Олексій пішов у ванну, а Ірина налила собі другу чашку чаю. Сіла біля вікна, дивлячись на сіре подвір’я. Голі дерева, мокрі лавки, дитячий майданчик з облупленою гойдалкою. Двадцять років вони живуть у цій квартирі. Двадцять років одна й та сама картина за вікном.

Через пів години Олексій вийшов, одягнений і зачесаний. Взяв куртку з вішалки в передпокої.

— Я поїхав. Увечері буду.

— Давай, — відгукнулася Ірина.

Двері хлопнули. Вона залишилася одна. Тиша у квартирі стала майже відчутною. Ірина допила охололий чай і пішла розвішувати білизну, яка крутилася в пральній машині. Витягаючи мокру куртку Олексія з барабана, вона машинально перевірила кишені — стара звичка ще з тих часів, коли він забував витягати чеки та папірці.

Пальці намацали щось щільне. Ірина дістала складений аркуш паперу. Розгорнула. І завмерла.

Бронювання столика в ресторані «Золотий вік». Дата: 25 листопада. Час: 19:00. Кількість осіб: 5. Ім’я для броні: Олексій Морозов.

Ірина перечитала тричі. Руки злегка тремтіли, коли вона перевертала аркуш. На звороті нічого. Просто підтвердження броні з ресторану, роздруковане і акуратно складене. Вона опустилася на табуретку прямо посеред ванної, не випускаючи з рук мокру куртку і цей клятий аркуш.

25 листопада. День його народження. П’ять осіб. «Золотий вік» — один із найдорожчих ресторанів у місті, де вечеря на людину коштує як її тижнева зарплата.

«Давай нікого не будемо кликати. Втомився від посиденьок».

Ірина повільно видихнула. Серце калатало десь у горлі. Вона встала, розвісила білизну на сушарку автоматичними рухами і пішла в кімнату. Дістала телефон, відкрила банківський додаток. Пролистала транзакції за останній тиждень. Продукти, комуналка, проїзд. Стоп.

Ось воно. Позавчора, 20 листопада. Списання на суму 38 тисяч. Одержувач — ресторан «Золотий вік». Призначення платежу — передоплата за банкет.

38 тисяч. З її картки. Тієї самої, яку Олексій умовив оформити на себе як додаткову «про всяк випадок». Для спільних витрат, як він казав.

Ірина сіла на ліжко. У вухах дзвеніло. Вона дивилася на цифри на екрані і не могла повірити. Він взяв її гроші. Забронював дорогий ресторан. На п’ятьох. І збрехав їй, що не хоче святкувати.

Хто ці п’ятеро? Вона спробувала подумати логічно. Сам Олексій — раз. Його мати, Валентина Петрівна — два. Сестра Оксана — три. Племінник Денис, син Оксани — чотири. І хто п’ятий? Тітка Люда, сестра його матері? Швидше за все.

Ірина заплющила очі. Його сім’я. Він зібрався святкувати день народження з сім’єю. Її коштом. Без неї.

Вона встала і підійшла до вікна. Внизу у дворі жінка вигулювала собаку — маленьку руду дворняжку, яка радісно стрибала по калюжах. Звичайна суботня картина. А у неї всередині все переверталося.

Двадцять років. Двадцять років вона терпіла його матір, яка при кожній зустрічі знаходила привід її критикувати: то суп не так зварила, то у квартирі пил, то одягнена не за погодою. Двадцять років слухала повчання сестри Оксани, яка вважала себе розумнішою за всіх, бо закінчила якісь курси психології. Двадцять років дарувала подарунки племіннику Денису, якого рідня розпестила до неможливості. І весь цей час вона думала, що хоч Олексій на її боці. Що хоч він її цінує.

Ірина повернулася до телефону. Пролистала транзакції далі. 20 жовтня: переказ 10 тисяч Валентині Петрівні з поміткою «на ліки». 15 жовтня: оплата ремонту машини Оксани — 7 тисяч. 3 жовтня: якась дитяча секція для Дениса — 5 тисяч. Тільки за жовтень — 22 тисячі його рідні. І це не рахуючи подарунків на дні народження, допомоги з покупками, оплати таксі.

А коли вона востаннє купувала собі щось? Ірина подивилася на свої вицвілі джинси, на розтягнутий светр, який носила третій рік. Коли востаннє ходила в кафе з подругами? Та й подруг майже не залишилося. Світлана, мабуть, одна. Вони зрідка зідзвонювалися, але бачитися вдавалося раз на два-три місяці. Все ніколи було, все робота та домашні справи.

Ірина повернулася у ванну, дістала з кишені куртки злощасний аркуш броні і сховала його у свою сумочку. Куртку повісила сушитися. Руки рухалися механічно, а в голові крутилися думки.

Що робити? Влаштувати скандал? Викласти все, коли він повернеться? Але що це змінить? Він скаже, що хотів зробити сюрприз. Що збирався її покликати, просто не встиг сказати. Що бронь на п’ятьох — це з нею п’ятеро, а не без неї. Знайде якесь пояснення. Як завжди знаходив, коли вона намагалася поговорити про його сім’ю, про те, що вони зловживають її терпінням і грошима.

«Ір, ну це ж моя мати. Вона пенсіонерка, їй і справді ліки потрібні».

«Ір, в Оксани зарплата маленька, їй самій з дитиною важко».

«Ір, не будь жадібною. Ми ж сім’я».

Сім’я. Тільки вона в цій сім’ї завжди була чужою. На святах вони збиралися купкою, обговорювали якісь свої сімейні історії, в яких вона не брала участі. Валентина Петрівна розповідала, якою чудовою дитиною був Олексій, яку кар’єру міг би зробити, якби не одружився так рано. Погляд при цьому зупинявся на Ірині — мовляв, через тебе, мовляв, син занапастив життя.

А це ж неправда. Вони одружилися, коли Олексію було 25, їй 22. Обоє вже працювали, знімали кімнату. Весілля скромне зробили, без надмірностей. Потім збирали на перший внесок за іпотекою. Ірина працювала на двох роботах, щоб швидше зібрати потрібну суму. Олексій тоді теж старався. Здавалося, у них усе вийде.

Дітей не було. Спочатку відкладали: квартирне питання, робота, невлаштованість. Потім намагалися, але не виходило. Обійшли лікарів — у обох усе гаразд, але вагітність не наставала. З часом перестали намагатися. Олексій якось сказав, що, може, й на краще: з дітьми складно й дорого. Ірина тоді промовчала, але всередині щось болісно стиснулося. Їй хотілося дитини. Хотілося когось, хто був би по-справжньому її. Але життя розпорядилося інакше.

Може, тому вона так старалася для його сім’ї? Намагалася заслужити їхню любов, стати для них своєю. Купувала подарунки, готувала на свята, допомагала грошима, слухала нескінченні поради та критику. І все одно залишалася чужою. Невісткою, яка недостатньо хороша для їхнього дорогоцінного Альоші.

Ірина пройшла на кухню, налила собі води. Випила залпом. Подивилася на годинник: пів на другу. Олексій повернеться не раніше вечора. Зазвичай у матері він затримувався: то чай з нею п’є, то телевізор дивиться.

Вона взяла телефон і відкрила контакт подруги. Світлана відповіла на третій гудок.

— Ірко, привіт! Як справи?