Він брехав мені в обличчя, збираючись у ресторан. Я усміхнулася, і мій хід у відповідь він запам’ятає назавжди

— у голосі дівчини почулося здивування. — Але передоплату вже внесено.

— Так, я знаю. Можна повернути гроші?

— Згідно з нашими правилами, при скасуванні броні менш ніж за 7 днів до заходу повертається тільки 50% передоплати.

Ірина стиснула губи. 19 тисяч втратить. Але це все одно краще, ніж оплачувати банкет для його рідні.

— Добре, скасовуйте.

— На який рахунок повернути?

— На ту саму картку, з якої надійшов платіж. Протягом трьох робочих днів.

— Чудово. Дякую.

Вона поклала слухавку і відкинулася на спинку стільця. Перший крок зроблено. Тепер потрібно було продумати, як організувати зустріч у селі.

У кімнаті заворушився Олексій. Ірина почула, як він встав, пройшов у ванну. Через кілька хвилин він вийшов на кухню, сонний і пом’ятий.

— Доброго ранку, — буркнув він, сідаючи за стіл.

— Доброго, — рівно відповіла Ірина. — Каву будеш?

— Давай.

Вона поставила турку на плиту, дістала хліб, масло, сир. Звичайний ранок. Наче нічого не змінилося. Олексій гортав новини в телефоні, зрідка хмикаючи над якимись заголовками.

— Сьогодні що плануєш? — запитав він, не піднімаючи очей.

— Прибирання, готування. Звичайне, — Ірина розливала каву по чашках. — А ти?

— Та вдома посиджу. Футбол показуватимуть.

— Звісно. Футбол.

Ірина поставила перед ним чашку і сіла навпроти. Дивилася, як він жує бутерброд, як сьорбає каву. Ця людина двадцять років була поруч. Спала з нею в одному ліжку, їла за одним столом. І вона раптом зрозуміла, що зовсім його не знає. Або, можливо, просто не хотіла бачити справжнього.

Після сніданку Олексій влаштувався у вітальні перед телевізором. Ірина прибрала посуд, переодяглася і вийшла з квартири. Їй потрібно було декуди з’їздити. Насамперед вона поїхала до Світлани. Подруга відчинила двері в халаті, з рушником на голові.

— Ірко, привіт. Заходь. Я якраз голову помила.

Вони пройшли на кухню. Світлана поставила чайник, сіла навпроти.

— Ну, розповідай. Що вирішила?

Ірина дістала телефон, показала нотатки з планом.

— Серйозно? — Світлана округлила очі. — Ти справді хочеш це провернути?

— Абсолютно серйозно, — Ірина кивнула. — Світлано, мені потрібна твоя допомога. Двадцять п’ятого, вдень, тобі потрібно буде зателефонувати Олексію від імені адміністратора ресторану.

— Від імені адміністратора? — Світлана скептично примружилася. — І що я маю сказати?

— Що в ресторані сталася технічна проблема. Прорвало трубу чи ще щось. І банкет перенесли у філію. Ти даси йому адресу бабусиного будинку в Соснівці. Скажеш, що це новий майданчик ресторану, заміський формат.

— А він повірить?

— Повинен, — Ірина знизала плечима. — Він не буде особливо вдумуватися. Головне, впевнено говорити. Можеш?

Світлана замислилася, потім повільно кивнула.

— Зможу. Заради тебе зможу. Тільки, Ір, ти впевнена? Може, ще подумаєш?

— Я всю ніч думала, — тихо сказала Ірина. — Я двадцять років думала.

— Досить. — Світлана обняла її за плечі. — Тоді давай. Розберемося з цим.

Ірина повернулася додому до обіду. Олексій так і сидів перед телевізором, тепер уже з банкою пива. Вона пройшла повз нього на кухню, почала готувати обід. Руки рухалися автоматично: різала овочі, помішувала каструлю, накривала на стіл. А голова працювала.

Наступні дні вона провела в дивному роздвоєнні. З одного боку, все було як завжди: робота, дім, вечері з чоловіком, банальні розмови ні про що. З іншого — всередині неї немов завівся механізм, який методично відраховував час і готувався до вирішального моменту.

Ірина дістала з шафи стару спортивну сумку і почала потихеньку складати туди речі: документи, паспорт, свідоцтво про шлюб, банківські картки. Одяг — найнеобхідніше. Фотографії з альбому — ті, де вона з бабусею, з батьками, яких уже немає серед живих. Кілька дорогих серцю дрібниць: мамині сережки, бабусина хустка, листівка від Світлани. Вона робила це потроху, коли Олексій був на роботі або в душі. Сумку сховала на антресоль. Він туди ніколи не заглядав.

У середу Ірина взяла відгул на роботі і поїхала в Соснівку. Дорога зайняла трохи більше години. Автобус петляв путівцями повз поля та переліски. Листопад був у самому розпалі: дерева голі, небо сіре, місцями вже лежав сніг. Вона вийшла на зупинці в центрі села і пішла знайомою дорогою. Соснівка була невелика, будинків тридцять, не більше. Взимку тут жили всього кілька сімей, решта — дачники, приїжджали тільки влітку.

Будинок бабусі стояв на краю, поруч із лісом. Одноповерховий, дерев’яний, з різьбленою лиштвою, яку бабуся так любила. Хвіртка скрипнула, коли Ірина штовхнула її. Доріжка до ґанку заросла травою. Ключ у замку повернувся туго. Двері відчинилися з важким зітханням. Усередині пахло вогкістю і старим деревом.

Ірина увійшла, озирнулася. Все на місці. Старий стіл посеред кімнати, покритий вицвілою клейонкою. Пічка в кутку. Пошарпаний диван біля вікна. На стінах вицвілі фотографії, на полицях бабусин посуд. Ірина пройшла далі, зазирнула в спальню. Ліжко застелене старою ковдрою, на тумбочці годинник, який давно зупинився. Все наче завмерло в тому дні, коли бабуся востаннє зачинила ці двері.

Вона повернулася у велику кімнату, сіла за стіл. Тут вона провела всі дитячі канікули. Бабуся вчила її пекти пироги, розповідала казки, гладила по голові, коли Ірина плакала через сварки батьків. Тут було тепло і спокійно. Тут вона завжди була своєю.

Ірина дістала телефон, відкрила список справ. Потрібно підготувати будинок. Увімкнути електрику, протерти пил, перевірити, чи працює світло. Принести води з колодязя. Зробити так, щоб місце виглядало хоч трохи обжитим.

Вона провела в будинку весь день. Протерла стіл, стільці, підмела підлогу. Знайшла в сараї старі свічки про всяк випадок. Перевірила електрощиток — усе працювало. Лампочки горіли тьмяно, але горіли. До вечора будинок виглядав цілком пристойно. Ірина сіла на ґанок, дивлячись на ліс, що темнів. Тиша була абсолютна, тільки вітер шумів у гілках та десь удалині каркав ворон. Тут вона скаже їм усе. Тут закінчить цю історію.

У п’ятницю, за день до дня народження Олексія, Ірина поїхала на консультацію до юриста. Знайшла адвоката через інтернет, записалася на прийом. Молода жінка років тридцяти п’яти вислухала її історію, поставила кілька запитань.

— Дітей немає, майно спільно нажите — квартира в іпотеці, правильно? — уточнила вона.

— Так. Іпотека майже виплачена, залишився рік.

— Добре. Вам потрібно подати заяву про розлучення. Я підготую документи, ви їх підпишете і віднесете до суду. Поділ майна відбуватиметься окремо, але зазвичай за відсутності дітей і суперечок усе вирішується досить швидко.

Ірина кивнула. Адвокат роздрукувала бланк заяви, заповнила його, передала на підпис.

— Ви впевнені?