Він спустився туди заради цікавості, але те, що сиділо всередині, змусило його бігти без оглядки.

— поставив він наступне запитання, яке його мучило. «Його в обов’язковому порядку етапують зі слідчого ізолятора для надання свідчень під присягою», — буденним тоном пояснив адвокат, із гучним ляпанцем закриваючи свій щоденник. «Природно, він буде перебувати там у наручниках і під посиленою охороною.

Такий стандартний протокол для подібних ситуацій». Клієнт приречено кивнув і гидливо відставив убік стаканчик із незайманою кавою. Його руки тряслися так сильно, що розплескати напій було справою однієї секунди. Будівля окружного військового трибуналу пригнічувала своєю циклопічною, похмурою архітектурою.

Це була сіра бетонна громадина з античними колонами біля центрального входу й важкими державними прапорами, що ліниво полоскалися на весняному вітрі. Зібравши всю волю в кулак, Михайло подолав нескінченний сходовий марш, із зусиллям відчинив масивні дубові двері й опинився в просторому вестибюлі. Повітря тут було буквально просякнуте в’їдливим запахом дешевої казенної фарби, хлорки й старого архівного пилу. У довгому, погано освітленому коридорі вже юрмилися люди, які розбилися на невеликі групки й тривожно перешіптувалися між собою.

Очі Михайла миттєво вихопили з натовпу фігуру Надії Соколенко. Жінка самотньо стояла біля величезного заґратованого вікна в компанії свого старшого сина, який за цей короткий час примудрився вимахати вище за матір на півголови. Відчувши на собі пильний погляд, вдова різко обернулася і, радісно посміхнувшись, швидкими кроками попрямувала до свого рятівника. «Низький вам материнський уклін за те, що не кинули нас у біді», — вимовила вона зривчастим пошепки, міцно стискаючи його холодні пальці у своїх гарячих долонях.

«Ми будемо молитися за ваше здоров’я до кінця своїх днів». Михайло виявився абсолютно не готовим до такого сплеску емоцій і не знайшов потрібних слів для відповіді. Він лише зніяковіло закивав головою й постарався якомога делікатніше вивільнити свою руку з її сталевої хватки. Озирнувшись навкруги, він помітив і інших жінок у жалобному одязі — за їхніми скорботними обличчями було нескладно здогадатися, ким вони доводяться загиблим.

Трохи віддалік стояла сухенька літня пара, яка явно оплакувала свого єдиного сина. Усі ці люди зберігали напружене мовчання, застигши в болісному очікуванні вироку, подібно до струн гітари перед сильним ударом по них. «Прошу всіх учасників процесу пройти до зали засідань», — голосно оголосив нудьгуючий судовий пристав, відчиняючи важкі двостулкові двері. Внутрішнє оздоблення приміщення вражало своєю підкресленою строгістю й аскетизмом: неймовірно високі стелі, масивний дубовий стіл для членів високої комісії і стрункі ряди жорстких дерев’яних стільців для публіки.

Михайло зайняв указане йому місце в першому ряду для свідків і слухняно склав руки на колінах, намагаючись угамувати внутрішнє тремтіння. Незабаром до зали урочисто увійшли члени комісії — троє високопоставлених офіцерів у парадній формі, озброєні пухкими папками й непроникними обличчями. Вони поважно розсілися за довгим столом, і старший за званням, сивочолий полковник років п’ятдесяти п’яти, ударом суддівського молотка відкрив засідання. «Слухається резонансна справа про перегляд офіційного статусу військовослужбовців, які трагічно загинули під час виконання службового обов’язку», — розкотистим басом оголосив він, і від звуку його голосу затремтіли шибки у вікнах.

«Приступити до допиту свідків». Першим до свідчої трибуни був викликаний саме Михайло. Він на ватяних ногах подолав відстань від свого стільця до полірованої дерев’яної стійки й вчепився в неї побілілими пальцями, намагаючись знайти хоч якусь точку опори. «Суд вимагає від вас детального викладу всіх обставин тієї провальної операції», — суворо наказав головуючий полковник.

І свідок почав свою важку сповідь із самого початку. Він докладно розповів високій комісії про те, як заступив на чергування біля рації і прийняв шифровку від розвідгрупи. Не приховав він і факту передачі цих фатально спотворених даних своєму безпосередньому командиру. Він чесно зізнався в тому, що через власну дурість і недосвідченість переплутав життєво важливі цифри координат дислокації загону.

Його голос звучав монотонно й безпристрасно, як учив адвокат, але при цьому долоні на полірованому дереві трибуни вкрилися липким потом. «Ви повністю визнаєте свою особисту недбалість під час прийому й передачі секретної інформації?» — з металом у голосі уточнив один із засідателів. «Так точно, ваша честь, я повністю визнаю свою провину», — відповів свідок, дивлячись прямо в очі судді. «Але смію вас запевнити, що ця жахлива помилка була допущена далеко не тільки мною одним».

Із цими словами він витягнув із внутрішньої кишені піджака заздалегідь підготовлені адвокатом копії секретних документів і дбайливо поклав їх на стіл перед здивованою комісією. «Перед вами знаходиться точна копія первинного рукописного рапорта офіцера розвідки», — почав пояснювати він, відчуваючи, як до нього повертається впевненість у своїй правоті. «Як ви можете переконатися особисто, ці прокляті координати були вписані туди з помилкою ще на етапі візуального спостереження». «Замість необхідної цифри 48 там чорним по білому значиться 84.

Таким чином, ідеться про глобальний системний збій у роботі штабних структур, а не про банальну помилку одного взятого зв’язківця». Члени комісії з неприхованим інтересом почали вивчати надані папери, час від часу ставлячи свідкові уточнюючі запитання по суті справи. Михайло відповідав на них максимально чітко й лаконічно, фізично відчуваючи спиною, як родичі загиблих убирають кожне сказане ним слово, немов губка воду. Він категорично заборонив собі обертатися в їхній бік, панічно боячись зустрітися з ними поглядом і втратити самовладання.

«Суд закінчив опитування даного свідка, ви можете зайняти своє місце», — нарешті зглянувся над ним полковник. Відпрацювавши свою партію, Михайло буквально звалився на вільний стілець. Його трясло так сильно, що довелося сховати руки, які ходили ходором, між колінами, щоб не привертати до себе зайвої уваги. У цей момент бічні двері зали засідань зі скрипом відчинилися.

У приміщення увійшов озброєний до зубів конвоїр, який вів на короткому повідку закутого в наручники Кравченка. Підсудний виглядав виснаженим і сильно постарілим, його волосся вкрилося густою сивиною, але при цьому він тримав спину неприродно прямо, а підборіддя — високо піднятим. Конвойний підвів його до центральної трибуни й застиг за його спиною немов статуя. «Назвіть суду свої прізвище, ім’я та по батькові», — сухо зажадав суддя після встановлення особи.

«Кравченко Богдан Степанович», — голосно й чітко викарбував колишній офіцер, дивлячись прямо перед собою. «Суд бажає знати, з якої конкретно причини ви незаконно переховувалися від правосуддя протягом довгих шести років?» — поставив голова своє головне запитання. Підсудний витримав театральну паузу, немов зважуючи кожне слово, а потім відповів напрочуд спокійно: «Я просто не знайшов у собі душевних сил жити в суспільстві з таким тяжким вантажем провини на совісті.

Я щиро вважав, що мій відхід у небуття стане найкращим виходом із ситуації, що склалася. Як виявилося згодом — я жорстоко помилявся у своїх розрахунках». Після цього комісія перейшла до детального допиту щодо обставин злощасного бою. Кравченко відповідав на запитання гранично чітко, по-військовому лаконічно й без найменших спроб перекласти відповідальність на чужі плечі.

Він повністю підтвердив той факт, що початкова шифровка від розвідників містила в собі фатальну помилку. Він чесно зізнався, що в умовах дефіциту часу банально не встиг перевірити цю інформацію по альтернативних каналах зв’язку. Але при цьому він твердо стояв на тому, що як командир підрозділу несе повну одноосібну відповідальність за будь-який провал, хоча об’єктивно його вина в цій трагедії була лише непрямою. «Скажіть суду відверто, чому ви не спробували довести свою невинність по гарячих слідах?» — поцікавився наймолодший із членів комісії.

«Я робив такі спроби, і неодноразово», — з гіркотою в голосі відповів арештант, до болю стискаючи сталеві браслети наручників. «Але високі чини в штабі просто заткнули мені рота, не бажаючи виносити сміття з хати. Ось тоді-то я остаточно опустив руки й зламався». Ці страшні слова важким свинцем повисли в задушливому повітрі зали засідань, змусивши присутніх щулитися від дискомфорту.

«Суд надає слово законним представникам сімей загиблих військовослужбовців», — урочисто оголосив головуючий полковник. З першого ряду повільно, спираючись на тростину, піднялася та сама сухенька старенька в чорній траурній хустці. Її руки, що стискали спинку стільця, який стояв попереду, дрібно й безупинно тремтіли. «Дайте мені відповідь, як перед Богом, за що ви так жорстоко вчинили з нами?» — поставила вона своє страшне запитання, дивлячись прямо в очі підсудному.

«Адже ми стільки років оплакували вас як героя, який загинув смертю хоробрих. Ми пролили ріки сліз над вашою порожньою могилою. А ви, виявляється, увесь цей час благополучно відсиджувалися в теплому укритті, рятуючи свою шкуру». Почувши цей крик душі, Кравченко буквально скам’янів і опустив свій покаянний погляд у підлогу.

Лише через хвилину тяжкого мовчання він знайшов у собі сили підняти голову й подивитися в очі вбитій горем матері. «Я не знаю, як мені виправдатися перед вами», — вимовив він надтріснутим, тихим голосом. «У той момент я проявив неправдиву слабкість і просто не зміг вчинити інакше. Я благаю вас прощення, хоча й розумію, що не заслуговую його».

Старенька без сил звалилася назад на свій стілець і закрила залите сльозами обличчя тремтячими руками. Жінки, що сиділи по сусідству, кинулися її втішати, ласкаво погладжуючи по згорбленій спині й шепочучи слова розради. Слідом за нею з місця піднялася Надія Соколенко. Вона дуже довго, не кліпаючи, дивилася на чоловіка, що стояв біля трибуни, немов намагаючись зазирнути в найпотаємніші куточки його змученої душі.

«Я не тримаю на вас зла і ні в чому вас не звинувачую», — нарешті вимовила вона дзвінким від напруги голосом. «Ця проклята війна ламає долі абсолютно всіх людей без розбору. Когось вона вбиває миттєво, а з когось витягує жили роками». Михайло краєм ока помітив, як після цих слів арештант ще нижче опустив свою посивілу голову, а його широкі плечі дрібно затряслися від беззвучних ридань.

«Судова комісія видаляється в нарадчу кімнату для винесення остаточного вердикту», — голосно оголосив полковник, рішуче піднімаючись із-за столу. Усі присутні в залі синхронно встали зі своїх місць, проводжаючи суддів шанобливими поглядами. Щойно за членами комісії зачинилися важкі двері, у приміщенні знову запанувала неймовірно напружена, дзвінка тиша. Ніхто з глядачів не наважувався зронити ні звуку, люди сиділи затамувавши подих, немов боячись злякати удачу необережним словом.

Михайло безучасно дивився у величезне вікно, за яким по яскраво-блакитному весняному небу неспішно пропливали пухнасті білі хмари. Здавалося, що стрілки годинника в залі суду взагалі зупинили свій хід. Минула нудотна година очікування. Можливо, часу минуло навіть більше, зараз це було вже зовсім неважливо.

Нарешті бічні двері відчинилися, і члени комісії в повному складі повернулися на свої робочі місця. Головуючий полковник обсмикнув кітель, узяв до рук надрукований на машинці аркуш паперу й почав зачитувати текст гучним, поставленим голосом. «Уважно вивчивши всі обставини, що нововідкрилися, суд постановив: результати початкового розслідування підлягають негайному скасуванню. Комісія офіційно визнає наявність грубої системної помилки під час формування й передачі шифрованих координат об’єкта…