Він спустився туди заради цікавості, але те, що сиділо всередині, змусило його бігти без оглядки.

Адвокат подивився на нього з легкою усмішкою, немов університетський професор на недбайливого студента-першокурсника.

«У такому разі його вмить заарештують і судитимуть за статтею про злісне дезертирство», — спокійно пояснив Соловенко очевидні речі. «Йому впаяють реальний термін за незаконне інсценування власної загибелі й тривале ухилення від несення військової служби. Будь-який грамотний суддя просто підніме на сміх свідчення людини, яка боягузливо переховувалася в лісах від правосуддя стільки років». «Запевняю вас, поява цієї людини не принесе нашій справі абсолютно ніякої практичної користі».

Після цих слів Михайло покинув затишний адвокатський кабінет із гнітючим почуттям повної безвиході й порожнечі в голові. На вулицях міста мерзенно мрячив холодний дощ зі снігом, а автомобілі, що проїжджали повз, голосно шипіли мокрими шинами по брудному асфальту. Сховавшись від негоди під бетонним козирком під’їзду, він серйозно замислився про те, що вся ця затія була колосальною помилкою. Йому здавалося, що одна маленька людина фізично не здатна зламати величезну бюрократичну машину державної системи.

Внутрішній голос нашіптував йому, що найрозумнішим рішенням було б повернутися у свою затишну хатину й назавжди забути про цю історію. Однак образ жебрацької квартирки Соколенків, що врізався в пам’ять, і очі підлітка, готового проміняти дитинство на важку працю, не дозволяли йому просто взяти й здатися. Того ж вечора, сидячи на своїй затишній кухні, колишній зв’язківець намагався по крихтах відновити в пам’яті події того фатального дня. Він перебирав уривчасті спогади з такою самою обережністю, з якою люди роздивляються вицвілі від часу фотографії в старому альбомі.

У центрі його уваги була та сама злощасна радіограма з помилковими координатами дислокації загону. Так, розвідгрупа передала йому спотворені цифри, він їх узяв на віру й без перевірки переправив у штаб командиру операції. Але з якого саме джерела самі розвідники взяли цей хибний набір координат? І тут його немов ударило струмом: адже на самому початку існував первинний, написаний від руки рапорт офіцера розвідки.

Саме цей офіцер складав початковий документ прямо на місці візуального контакту, а вже потім ці дані кодувалися й ішли в ефір. Якби їм удалося роздобути копію того самого історичного звіту, там напевно була б зафіксована початкова описка. Це стало б незаперечним доказом того, що вина лежить не тільки на плечах зв’язківця й командира, а й на системі збору розвідданих. Недовго думаючи, Михайло схопив телефон і вкотре набрав завчений номер свого приятеля Ковальчука.

«Ти знову зі своїми божевільними ідеями?» — щиро обурився розбуджений товариш по службі. «Що тобі знадобилося посеред ночі цього разу?» «Ти випадково не пам’ятаєш прізвище того розвідника, який вів спостереження перед нашим виходом?» — пропускаючи повз вуха обурення друга, запитав ініціатор розслідування, нервово барабанячи пальцями по стільниці. «І взагалі, у якому відомстві можуть зараз зберігатися паперові архіви щодо тієї операції?»

У трубці повисла довга пауза, супроводжувана якимось незрозумілим шарудінням. «Швидше за все, оригінали цих паперів припадають пилом у центральному архіві нашого округу», — нарешті видав Ковальчук з явною невпевненістю в голосі. «Але ти ж розумієш, що доступ простим смертним туди категорично замовлений. Це все проходить під грифом державної таємниці, з усіма наслідками, що випливають звідси».

«А якщо спробувати відправити туди офіційний запит від мого імені? Я ж усе-таки ветеран бойових дій, маю право». «Спроба не тортури, звичайно, але я готовий сперечатися на свою зарплату, що тебе пошлють куди подалі». Не відкладаючи справу в довгий ящик, Михайло прямо тієї ж ночі склав юридично грамотне прохання на ім’я начальника архіву.

Уранці він завірив папери в місцевому відділенні комісаріату й відправив пухкий конверт рекомендованим листом із повідомленням про вручення. Відтоді він почав маніакально перевіряти трек-номер посилки по кілька разів на день, немов турботлива мати стежить за температурою хворої дитини. Так минув перший тиждень нудотного очікування, за ним непомітно пролетів і другий. Щоб хоч якось відволіктися від гнітючих думок, провідник із головою поринув у роботу й узяв кілька груп на зимове сафарі.

Він водив забезпечених містян засніженими карпатськими стежками, вчив їх читати сліди диких звірів і майстерно розпалювати багаття із сирих дров. Однак усі його думки витали десь дуже далеко від цих засніжених ялин і веселих туристів. Його відстороненість не сховалася від уваги клієнтів, і один із них навіть поставив пряме запитання: «Слухай, брате, ти чого такий похмурий ходиш? У тебе вдома хтось захворів?»

«Не звертайте уваги, усе в повному порядку», — сухо відмахнувся гід, машинально поправляючи лямку свого важкого рюкзака, що з’їхала. Ночами ж його продовжували терзати моторошні сумніви в правильності обраного ним шляху. А раптом усі ці рухи тіла виявляться абсолютно марними й безглуздими? Що, якщо він лише розворушить старий мурашник, але не зможе домогтися реальної допомоги для нужденних сімей?

Або, що ще страшніше, своїми необережними діями він спровокує серйозні проблеми для ні в чому не винних людей? Але варто було йому лише на секунду заплющити очі, як перед уявним поглядом одразу ж спливало виснажене обличчя Надії Соколенко та її син Денис. Пам’ять про хлопця, готового пожертвувати своїм майбутнім заради виживання сім’ї, змушувала його відкинути всі страхи й продовжувати розпочату боротьбу. Офіційна відповідь з архівного управління прийшла в його поштову скриньку лише під кінець третього тижня.

Михайло нетерпляче розірвав щільний конверт прямо на сходовій клітці, швидко пробіг очима по надрукованому тексту й зі злістю зібгав папір у кулаці. Це була суха й категорична відмова в наданні будь-якої інформації. Клерки посилалися на те, що запитувані документи мають гриф “Для службового користування” і не підлягають видачі цивільним особам на підставі якогось внутрішнього наказу. Повернувшись у квартиру, він спересердя жбурнув цю марну грудку паперу прямо у відро для сміття, опустився на табуретку й сховав обличчя в долонях.

Стало абсолютно ясно, що легальним шляхом цю бюрократичну стіну не пробити за жодних обставин. Це була глуха, монолітна бетонна перешкода. Однак його армійський досвід підказував, що для будь-якої неприступної перешкоди завжди можна знайти хитромудрий обхідний маневр. Раптово в його пам’яті спливла одна давня розмова з Ковальчуком, у якій той побіжно згадав свого колишнього однокурсника по військовому училищу, що нині протирає штани у штабі округу.

Михайло миттєво схопив трубку й набрав заповітний номер. «Слухай мене уважно», — вимовив він замість звичного вітання. «Ти якось розповідав про свого хорошого кореша, який непогано влаштувався у штабних структурах. Я думаю, ця людина в силах нам допомогти з доступом до архіву».

«Мишку, ти хоч на секунду замислюєшся про те, про що зараз мене просиш?» — голос Сергія прозвучав приглушено й насторожено. «Це пахне реальним посадовим злочином і може відгукнутися дуже серйозними термінами для всіх нас». «Мені вже плювати на можливі наслідки», — крізь зуби процідив ініціатор змови, до хрускоту стискаючи пластиковий корпус смартфона. «У нас просто немає іншого виходу, ми зобов’язані використати цей мізерний шанс».

У трубці повисла важка, гнітюча пауза, після якої пролунало глибоке зітхання людини, що здається. «Добре, дай мені рівно один тиждень на залагодження цього питання. Я спробую акуратно промацати ґрунт у розмові з ним». Усі наступні дні Михайло займався дрібним ремонтом свого снігохода в холодному гаражі, намагаючись зайняти руки роботою.

Однак його невгамовний мозок постійно повертався до очікування заповітного дзвінка, прокручуючи в голові можливі сценарії розвитку подій. Довгоочікуваний виклик пролунав раннім суботнім ранком, коли він возився з карбюратором. «Коротше, я знайшов потрібну людину», — вкрай обережно почав розмову товариш по службі. «Там у закритому сховищі сидить один відставний майор, який має повний доступ до старих паперів.

За певну плату він готовий неофіційно підняти твою справу і зробити пару копій. Але врахуй, ніяких стовідсоткових гарантій він не дає, і вся ця угода повинна залишитися строго між нами трьома». Отримавши точну адресу місця зустрічі, провідник того ж дня виїхав на своєму старенькому автомобілі до Івано-Франківська. Рандеву було призначено в непримітному кафетерії неподалік від центрального залізничного вокзалу.

Це був галасливий, прокурений заклад із величезною плинністю відвідувачів — ідеальне місце для анонімних бесід, де ніхто не звертає уваги на сусідів по столику. Майор, що прибув на зустріч, виявився міцним чоловіком пенсійного віку, одягненим у потерту шкіряну куртку й просту в’язану шапку. Його обличчя було густо поцятковане глибокими зморшками, а широкі кисті рук свідчили про важку фізичну працю в минулому. Замовивши собі порцію міцного чорного чаю, він сів навпроти Михайла й довго, оцінювально вивчав його своїм чіпким поглядом.

«Мій знайомий натякнув, що ти дуже активно цікавишся матеріалами однієї старої, закритої справи», — неголосно почав він, неспішно розмішуючи кубик цукру в чашці. «Усе вірно», — підтвердив колишній зв’язківець, намагаючись говорити так само тихо. «Йдеться про ту саму операцію шестирічної давності, у результаті якої ми втратили п’ятьох відмінних хлопців». При згадці цього факту обличчя майора гидливо скривилося, немов він раптово згадав якусь дуже неприємну історію із власного життя.

«Так, я чудово пам’ятаю ту брудну метушню», — вимовив він, не відриваючи погляду від своєї чашки. «Тоді у верхах піднялася знатна буча із цього приводу. Командира групи з ганьбою позбавили звання, а незабаром після цього він і зовсім безслідно зник. У кулуарах ходили наполегливі чутки, що він не витримав ганьби й сиганув у річку з крутого обриву».

«Я мав честь служити під началом цього офіцера», — спокійно пояснив причину свого інтересу Михайло. «І в даний момент я докладаю всіх зусиль, щоб домогтися офіційного перегляду результатів того липового розслідування. Я роблю це виключно заради сімей тих загиблих солдатів, які залишилися без копійки». Старий вояка повільно й задумливо кивнув головою, беручи цю інформацію до відома.

«Я обіцяю підняти потрібні папки й уважно вивчити все, що там є», — дав він свою згоду. «Особливо мене будуть цікавити первинні радіограми від розвідки, якщо їх, звичайно, ще не знищили за давністю років». «Але ти ж дорослий мужик і повинен розуміти, що ми йдемо на пряме порушення посадових інструкцій?» «Я чудово усвідомлюю всі можливі ризики», — Михайло подався вперед, заглядаючи прямо в очі співрозмовнику.

«Але скажіть мені чесно, чому ви взагалі погодилися піти на такий злочин заради незнайомої людини?» Майор зробив невеликий ковток обпалюючого чаю, акуратно поставив чашку на блюдце й перевів погляд на вікно, за яким кружляли великі пластівці снігу. «Колись давно в мене теж був єдиний син», — почав він свою важку розповідь сівшим голосом. «Він загинув під час миротворчої місії рівно двадцять років тому.

Військова бюрократія благополучно списала його загибель на безглузду випадковість: нібито хлопець просто відстав від групи, заблукав у незнайомій місцевості й банально замерз на смерть». «Але я-то точно знав усю правду: їхній нечисленний загін просто кинули напризволяще без найменшої вогневої підтримки та зв’язку. Довгий час я бився головою об стіну, намагаючись довести їхню правоту й покарати винних командирів. На жаль, у мене нічого не вийшло, система виявилася набагато сильнішою за простого батька.

У той критичний момент я змалодушничав і замовк, хоча повинен був кричати про несправедливість на кожному розі. І ось тепер, на старості років, я більше не бажаю зберігати це ганебне мовчання». Почувши цю страшну сповідь, Михайло лише насилу ковтнув клубок, що підступив до горла, і з повагою кивнув старому солдату. «Я обов’язково зв’яжуся з тобою, щойно мені вдасться нарити хоч щось вартісне», — кинув майор на прощання, важко піднімаючись із-за столу.

Через пару тижнів виснажливого очікування Михайло не витримав і почав збирати свій похідний рюкзак для чергової вилазки до відлюдника. Зима в Карпатах вступала у свої законні права, намітаючи величезні замети, тому йому довелося добиратися до потрібного місця на широких мисливських лижах. Він продирався крізь щільні зароді чагарнику, раз у раз провалюючись у снігову кашу по саме коліно й важко задихаючись від морозного повітря. Знайома напівзруйнована землянка зустріла його привітним димком, що ліниво піднімався з металевої труби.

Почувши скрип снігу, Кравченко вийшов на поріг свого житла й здивовано примружився, роздивляючись непроханого гостя. «Якого біса ти знову приперся в цю глушину?»