Вона думала, що повертає гаманець звичайній пасажирці. Деталь у домі її родини, що змусила таксистку збліднути

Лала підкотила до знайомого житлового комплексу преміум-класу. Консьєрж провів її підозрілим поглядом, але вона навіть не глянула в його бік, упевнено прямуючи до ліфтів. Піднявшись на потрібний поверх, дівчина подзвонила.

Двері відчинилися не відразу. Господар апартаментів стояв на порозі у свіжій сорочці й штанах, але його обличчя було сірим, а погляд — колючим і похмурим: його явно мучило похмілля. «З’явилися», — процідив молодий чоловік.

Лала не дала йому договорити й ступила крок уперед, фактично змушуючи Кирила відступити вглиб передпокою. Дівчина з силою вклала чорний пластик просто йому в долоню. «Подавіться!

Самі губите, а потім інших звинувачуєте!» — її голос тремтів від обурення. «І перш ніж кидатися на чесних людей, згадали б краще, що самі слова не дотримали. Де обіцяна оплата?»

Кирило розгубився. Він відступив під натиском гості до просторої вітальні. Лала йшла слідом, не даючи йому отямитися.

Вона дивилася на його нову сорочку, на панорамні вікна з видом на набережну, і в ній зростала рішучість забрати свої гроші. У цю мить пролунав дзвінок. Кирило миттєво підніс смартфон до вуха.

«Ну, слухаю!» — відповів він нервово. Стоячи зовсім близько, Лала почула ділове стрекотіння в телефоні. «Добрий день, це з юридичного департаменту.

У зв’язку з визнанням вашої компанії банкрутом ваші особисті рахунки, що виступали забезпеченням, заблоковані з цієї хвилини. Завтра о десятій ранку до вас прийде представник для попереднього опису майна. Будь ласка, забезпечте доступ».

Дзвінок урвався. Кирило повільно опустив руку. Лала завмерла, спостерігаючи, як за одну мить його важка похмільна зверхність змінилася мертвотною блідістю.

Тон того, хто дзвонив, не залишав сумнівів: у цього багатія щойно відібрали все. «Багаті теж плачуть?» — майнула зла думка, але тут же змінилася уколом жалю. «Та він же зараз зламається».

Кирило повільно поклав банківську картку й смартфон на край столу. Він більше не відбивався. У його погляді з’явилася лячна порожнеча.

Молодий чоловік доплентався до бару й дістав пляшку коньяку. Таксистка спостерігала, як він тремтячими пальцями намагається підчепити корок, не дбаючи про те, який жалюгідний має вигляд. «Оце так просто?» — Лала відчула, як усередині все перевертається.

«Опустив руки? У тебе ж така квартира, такі можливості, а ти за пляшку хапаєшся, щойно притисло». Перед очима сплив батько: як він, долаючи біль у розтрощеному коліні, щоранку змушував себе вставати, аби просто дійти до майстерні.

Коли Кирило нарешті впорався з корком і потягнувся по келих, Лала не витримала. Вона не планувала цього. Рука спрацювала сама, виливаючи всю накопичену за добу втому й обурення.

Ляскіт ляпаса луною відбився від стін вітальні. Кирило завмер, так і не донісши келих до пляшки. У його очах зникла дивна порожнеча.

У них спалахнуло усвідомлення реальності, гостре й болісне. «Ви… Ви що собі дозволяєте?!» — вигукнув він, відсахнувшись. «А ви що собі дозволяєте?!» — Лала стояла перед ним, уперши руки в боки.

«У моєму місті чоловіки так себе не поводяться, навіть якщо все летить шкереберть. Ви сидите тут, у центрі світу, і готові здатися при першому ж ударі. У вас руки цілі, голова на місці.

Мій батько після травми чоботи всій вулиці лагодив, щоб нас прогодувати. А ви? Ви просто вирішили сховатися, поки інші за вас вирішують ваше життя?»

Кирило дивився на неї, важко дихаючи, а на його щоці повільно проступала червона пляма. Злість у його погляді почала осідати, поступаючись місцем якомусь дивному подиву. Наче він уперше за довгий час побачив перед собою людину, яка не підтакувала й не підлещувалася, а вимагала від нього бути чоловіком.

Лала раптом усвідомила, що мимоволі перегнула палицю. Її долоня досі палала, а серце калатало об ребра. Вона чекала чого завгодно: лайки у відповідь, виклику охорони, вигнання геть.

Але Кирило повільно опустився в шкіряне крісло й закрив обличчя руками. «Ви маєте рацію». Його голос пролунав глухо, майже нерозбірливо.

«Жалюгідний боягуз, саме так». Лала відчула, як її лють починає стрімко холонути, залишаючи по собі гіркий осад незручності. Вона бачила перед собою не хазяїна життя, а чоловіка, чий світ перетворився на купу уламків.

«Я вірив у нові ідеї. Вкладав увесь вільний час і гроші в експериментальні розробки. Хотів поліпшити світ, вигадати щось інноваційне.

Довірився людям, не догледів основного бізнесу. А тепер рахунки заблоковані, виторг катастрофічно впав, інвестори розбіглися». Він гірко всміхнувся…