Вона думала, що прихистила звичайного волоцюгу. Деталь у кімнаті, яка змусила вдову не повірити власним очам

У цю мить тишу селища розірвав важкий, неприродний для цих місць рев потужних двигунів. То був не звук старого трактора чи сусідських жигулів. Звук швидко наростав, перетворюючись на агресивний гул, від якого задрижали шибки у віконних рамах.

Віктор відклав черевик і щітку. Він швидко підійшов до вікна й обережно відсунув край фіранки. Вузькою сільською вулицею мчали два величезні чорні позашляховики.

Вони не скинули швидкості на перехресті. Провідна машина різко взяла праворуч, просто на подвір’я Ніни Василівни. Водій навіть не спробував загальмувати перед замкненими воротами.

Важкий бампер джипа з глухим тріском зім’яв дерев’яний штахетник. Дошки розлетілися в боки, мов сірники. Позашляховик увірвався у двір, зминаючи кущі смородини, і різко загальмував, здіймаючи фонтани брудного березневого снігу.

Друга машина заблокувала виїзд на вулицю. Із джипів одночасно, злагоджено й швидко вийшли четверо кремезних чоловіків в однакових темних шкіряних куртках. Їхні обличчя були непроникні.

Вони не метушилися, рухалися з лячною професійною впевненістю людей, звичних розв’язувати проблеми силою. Вікторові не треба було пояснювати, хто це. Люди Маргарити.

Він знав методи своєї мачухи. Якщо ці люди переступлять поріг дому, вони не залишать свідків. Ніна Василівна й маленька Аня стануть для них просто супутніми втратами, прикрою перешкодою, яку треба усунути.

Повітря на кухні ніби стало щільним, нестерпно важким. «Хто там?» — Ніна Василівна вийшла з кімнати, витираючи руки рушником. Вона побачила розбитий паркан і чорні машини.

Обличчя жінки миттю зблідло. «Ніно Василівно, слухайте мене уважно». Голос Віктора був низький, швидкий і твердий.

Він повернувся до неї, відтинаючи шлях до вікна. «Зараз я вийду. Щойно зачиняться двері, опустіть засув.

Замкніться й не підходьте до вікон. Що б ви не почули, не виходьте. Ведіть Аню в дальню кімнату».

«Ні», — видихнула Ніна. Вона зрозуміла все. «Вони ж розправляться з тобою».

«Якщо я лишуся тут, вони не пощадять нікого з нас», — жорстко урвав він. «У них наказ». Анечка, налякана гуркотом зламаного паркану й зміненим голосом дорослих, сповзла зі стільця.

Вона підійшла до Віктора, простягаючи йому свій альбомний аркуш. «Тату, дивись», — тихо сказала вона. Очі дівчинки наповнилися слізьми.

Віктор опустився перед нею на одне коліно. Він подивився на кривенький будиночок і кострубатий напис «Татові». У грудях стало так боляче, ніби туди встромили холодний ніж.

Він узяв аркуш паперу, акуратно склав учетверо й сховав у внутрішню нагрудну кишеню сорочки ближче до серця. Потім він поривчасто обійняв Ніну Василівну. Жінка вчепилася в його плечі ослаблими пальцями.

«Бережіть її, мамо», — прошепотів він їй на вухо. Це слово зірвалося з його губ природно й просто. Ніна здригнулася, заплющивши очі.

«Я здаюся їм, щоб ви жили. Я повернуся, чуєте? Я присягаюся, що повернуся».

Він міцно поцілував Аню в маківку. Дівчинка схлипнула. Віктор випростався, розвернувся й рішучим кроком вийшов у холодні сіни.

Клацнув замок. Важкі двері відчинилися, впускаючи в дім морозне повітря й запах вихлопних газів. Ніна Василівна кинулася до дверей, миттю засунула важкий металевий засув, як він і просив.

Потім підбігла до вікна, притискаючи до себе Анечку, що плакала. Віктор стояв на ґанку. Він повільно підняв руки, показуючи, що беззбройний, і спустився дерев’яними сходами просто в сніг.

Люди в шкіряних куртках не стали гаяти часу на розмови. Щойно Віктор відійшов від ґанку на кілька метрів, двоє з них стрімко рушили до нього. Жодних запитань, жодного зачитування прав.

Один із нападників різко, з професійною точністю вдарив Віктора кулаком у сонячне сплетіння. Удар був важкий, збивав подих. Віктор рефлекторно зігнувся навпіл, хапаючи ротом повітря, але втримався на ногах.

Тієї ж миті другий нападник грубо заломив йому руки далеко за спину. Віктора потягли до відчинених задніх дверцят позашляховика. Він не опирався, знаючи, що будь-який зайвий рух може спровокувати їх на гірше.

Поки його волокли по витоптаному снігу, поли куртки розчахнулися. Складений учетверо альбомний аркуш вислизнув із внутрішньої кишені й упав у брудну весняну калюжу. Третій чоловік, який ішов слідом і контролював периметр, помітив білий папірець.

Він зупинився, недбало підняв малюнок. Не розгортаючи й не дивлячись, що там намальовано, сунув його до кишені своєї куртки. Професійна звичка забирати все, що випало в об’єкта.

Віктора грубо запхали на заднє сидіння джипа. Дверцята грюкнули з глухим металевим звуком. Водій ударив по газах…