Вона готувалася до найгіршого, але зустріч подарувала їй друге життя….
Я думав, у неї там вже сім’я, діти.
— Ні, що ти. Вона одна. Поїхали до неї?
— Зараз? А чому ні? Поїхали. Вона буде рада.
— Ні, я так не можу.
— Так. Ярославська, ну чого ти сюди тягаєшся? Тобі зайнятися більше нічим?
— А у мене для тебе невеликий сюрприз.
— Не треба мені ніяких сюрпризів. І так, до речі, за пацана можеш не переживати і живіть собі на здоров’я.
— Ти не будеш подавати прохання?
— Я? Ні. Ну хлопчик же не винуватий, що ми з тобою мужика не поділили. Та й, як ти казала, минуле треба забувати.
— А я якраз з приводу минулого. Зараз, одну секунду.
— Віталік.
— Мої улюблені.
— Ти пам’ятаєш досі?
— Віталіку…
— Мам, можна я відкрию?
— Можна.
— Ура! Сергій приїхав! Привіт. Мамо, дивись, що мені Сергій привіз.
— Це тренувальний, потім тобі куплю іграшку серйознішу. Денис, піди там пограй, ми поговоримо з Сергієм.
— Привіт.
— Привіт. Ось 12 тисяч, як домовлялися.
— А Шкірман?
— Не повіриш, вона виявилася нормальною людиною.
— Виходить, що в моїх послугах ти більше не маєш потреби, так?
— Виходить, не маю потреби. Вибач, мені треба відповісти. Так, Петре Сергійовичу.
— Марин, привіт. Вітаю. Клієнти підписали контракт.
— Здорово, рада за вас. У вас що?
— Уявляєш, до них заявився твій чоловік. Вже не знаю, що він там обіцяв Стахову.
— Мій чоловік? Цікаво. Петре Сергійовичу, якщо ви закінчили і…
— Ні-ні-ні, ну почекай, почекай. Ну я був неправий. Тоня розповіла і про сина, і про чоловіка. Я дуже радий. І мені не плювати на те, що відбувається у тебе в житті.
— Це правда. Ви теж мене вибачте. Я, дурна, втекла, нічого не пояснила. Треба було відразу вам все розповісти.
— Ой, ну це добре, що все вирішилося. Сергію твоєму дякую. Уявляєш, я його звільнив, а він нашу угоду врятував. Так що привітай його від мене з новою посадою.
— З якою посадою?
— А він що, ще не похвалився? Він запропонував Стахову новий розвиток у бізнесі. Доставка, ну ось цими ж літаючими…
— Дронами.
— Ого, точно, дронами. Так ось він особисто буде розвивати цей напрямок. Ну що, Марино Сергіївно, до завтра. Ти ж будеш?
— Так, Петре Сергійовичу, я буду. Але при одній умові. Гнучкий графік. Я хочу більше часу проводити з сином.
— По руках. Сергію привіт.
— Матусю, не плач. Все добре. Все добре.
— Сергійович у себе?
— Так, і в чудовому настрої.
— Так.
— Добрий день. Марина Ярославська?
— Це зі школи. З Денисом знову проблеми. Ви можете приїхати терміново?
— Що сталося?
— Бачите, це не телефонна розмова. Ви як приїдете, відразу в спортзал йдіть.
— Так, зараз буду. Передай, мене терміново викликали в школу. Денис, ти тут? Привіт.
— Привіт.
— Ти як тут?
— Подзвонив якийсь мужик зі школи і сказав, щоб я приїхав.
— Дивно, мені теж. Гей! Гей! Відкрийте. Гей! Тут взагалі-то люди.
— Я знаю, тому і закрила.
— Денис, це ти? Денис, з тобою все в порядку?
— Ні. Мої батьки розлучатися зібралися. Що тут хорошого?
— Синку любий, відкрий, будь ласка.
— Не відкрию. Я ж бачу, що ви один в одного закохані. А ви як діти, не можете в цьому зізнатися.
— Знаєш, ніхто не збирався. Просто хтось… У нас чертовськи розумний пацан.
— Так, точно.
— Так. Знаєш, він правий.
— У чому?
— Та в усьому.
— Наприклад?
— Ми боїмося.
— Чому боїмося?
— Та в усьому. Наприклад, я…
— Що?
— Ну, наприклад…
— Що?
— Я коли… Я, я, якби…
— Що?
— Якби я коли… Ну скажи це вже!
— Я кохаю тебе.
— І я тебе.
— Ну що, ніби спрацювало. Щось вони затихли. А? А нічого. До нагоди — це теж хороший знак. Не бійся. Дякую, Андрюхо. Тихоня.
— Та ладно тобі. Ми ж дитбудинківські.
— Може, у них щось сталося?
— Навряд чи.
— Ого. Повір, старий, у них все добре.
