Вона не повірила циганці, але вранці сталося те, що змусило її ридати від щастя
Коли наступного дня двері кабінету відчинилися і лікар зайшов в оглядову, Наталія буквально завмерла, вчепившись у підлокітники крісла. Молодий, високий, з доброю посмішкою і майже блондин. У голові чітко, як дзвін, пролунав хрипкий голос циганки: «До нього тобі треба. Волосся світле».
А потім була складна, багатогодинна операція, яку проводив він сам. Довгі тижні відновлення. Біль, піт, сльози. А зараз вона сиділа на своєму ліжку в палаті реабілітаційного центру і дивилася у величезне, панорамне вікно на сонце, що піднімалося з-за горизонту, заливаючи верхівки сосен золотом.
Нахлинули дивовижні, давно забуті відчуття спокою і віри. Лікар, той самий світловолосий чарівник, твердо обіцяв, дивлячись їй в очі, що все буде добре. Що динаміка позитивна. Значить, вона повинна вірити. І йому, і тій старій циганці, яка двічі передбачила їй долю. Цього разу вона точно не забуде про її слова, не відмахнеться.
А зараз вона була так безмежно вдячна світу за цей тихий ранок. За густий ліс прямо за вікном палати, за спів птахів. За подарований другий шанс і нову, міцну надію. Так, цього разу Наталія вірить усім серцем, кожною клітинкою свого тіла. Вірить у те, що ще зможе встати на ноги, зробити перший невпевнений крок і пройтися босоніж по прохолодній підлозі, відчуваючи її текстуру. Їй так сильно, до болю в грудях цього хотілося, що, занурившись у солодкі мрії, візуалізуючи цей момент, вона і не помітила того, як під тонкою ковдрою ледь помітно ворухнулася нога.
Абсолютно нечутливі стільки років, «мертві» м’язи раптом занили від різкого, прострілюючого, але такого шалено приємного, живого болю. Вона завмерла, боячись дихати. Вона їх відчуває? Невже? І немов на підтвердження, що це не сон, у нозі знову чітко кольнуло, пробігла гаряча хвиля від стегна до пальців.
А на порозі палати стояв, притулившись до одвірка, і усміхався той самий світловолосий лікар, спостерігаючи за нею.
«Я ж казав, що все буде чудово! Ну що, будемо вчитися ходити заново?»
