Вона планувала розпочати нове життя, але один конверт змінив усе

— Геннадій Павлович сказав, я до нього зайшла минулого тижня. Ми довго розмовляли.

Він показав мені її листи — вона писала йому записки, залишала в поштовій скриньці. Щотижня, протягом п’яти років. Жодного разу не підписала «люблю», але він каже, що між рядків — тільки це. — Вона боялася любити, — сказала Надя.

— Я теж боялася. Довго. Потім з’явився Толя, і перестала. Вони сиділи в теплій кухні, дві жінки, пов’язані мертвою жінкою, яка за життя не з’єднала їх, але після смерті звела разом.

Тітка Зіна програла свою партію, віддала дитину, втратила любов, прожила життя в тіні. Але в останньому ході — заповіт, будинок, зошит — вона виграла. Дала Наді свободу. Дала Насті правду.

Дала обом одна одну. Суд відбувся через півтора місяці. Борис прийшов у костюмі, виголений, з прямою спиною. Поруч адвокат Лазарєв — моложавий, швидкий.

Вони вимагали поділу спадщини, посилалися на спільні витрати, показували роздруківки переказів, які Надя ніколи не робила. Поліна була спокійна. Вона представила свідчення Галини Петрівни, докладні, з датами, з випадками, які сусідка запам’ятала за роки. Свідчення Ріти.

Довідку з лікарні: Надя одного разу зверталася в травмпункт із травмою руки три роки тому. І лікар записав зі слів пацієнтки: «Побутова травма». Зі слів супроводжуючого: «Впала». Супроводжуючий — Борис.

Суддя, літня жінка з важким поглядом, слухала мовчки. Потім поставила Борису одне запитання: — Ви стверджуєте, що ваша дружина переказувала гроші її тітці. Можете пояснити, яким чином вона здійснювала перекази, якщо, за вашими ж словами, не мала доступу до сімейних рахунків? Борис відкрив рота і закрив.

Лазарєв зашепотів йому на вухо. Суддя чекала. Відповіді не було. Розлучення було оформлено того ж дня.

Спадщина залишилася за Надею цілком. Борис вийшов із залу суду, не глянувши на неї, і за хвилину Надя почула, як його машина рвонула з парковки. Вона стояла на сходах суду, тримаючи в руках папку з документами — ту саму, з якої все почалося. Поруч стояла Поліна, перевіряючи щось у телефоні.

Зателефонувала Настя. — Ну що? Як усе пройшло? — Усе скінчилося, — сказала Надя.

— Ні, — відповіла Настя, — все тільки починається, приїжджай, пиріг холоне. Надя прибрала телефон. Подивилася на сіре небо, на голі дерева, на мокрий асфальт. Дістала з папки старий ресторанний чек і перечитала напис на звороті: «Рахунок за любов.

Оплачено сповна». Оплачено. Сповна. Тітка Зіна заплатила свій рахунок самотністю, мовчанням, роками спостереження з тіні.

Надя заплатила свій — дванадцятьма роками поруч із людиною, яка називала контроль любов’ю. Тепер рахунок був закритий. Надя сховала чек назад у папку, спустилася сходами і пішла до автобусної зупинки. Пиріг холонув, Настя чекала, Стьопка напевно вже зжер половину начинки.

Попереду був вечір, і будинок, і чай на кухні, і життя — нове, незнайоме, лякаюче. Її власне.