Вона планувала розпочати нове життя, але один конверт змінив усе

— повторив Борис, ніби пробуючи слово на смак. — До якої подруги? У тебе немає подруг.

Він мав рацію. Подруг не залишилося. Остання, Люба, перестала дзвонити три роки тому. Коли Борис якось відповів на Надин телефон і таким тоном пояснив Любі, що його дружина зайнята, і та більше не передзвонювала.

Надя тоді проплакала всю ніч, беззвучно, в подушку, як навчилася за роки. — Пусти, Борисе. Він не ворухнувся. Просто стояв і дивився, і в цьому погляді було все, чого Надя боялася: холодна, розважлива зверхність.

Він звик, що вона ламається. Щоразу ламається, тому що їй нікуди йти, ні до кого звертатися і нема на що жити. — Тебе з роботи відпустили раніше? — Надя сама здивувалася, як рівно прозвучав голос. — Верстат зламався, з півзміни відпустили, — Борис нарешті зробив крок у квартиру, і Надя мимоволі відступила назад. — Я запитав, куди зібралася?

— Я йду. Слово впало між ними, як камінь у колодязь. Секунда тиші, дві, три, а потім Борис засміявся. Коротко, сухо, без посмішки.

— Надю, не сміши. Постав валізу і йди вечерю готуй. Я голодний. — Я йду, Борисе. Зовсім.

Він зупинився посеред коридору, однією рукою розстібаючи куртку. Пальці завмерли на блискавці. Надя бачила, як змінюється його обличчя — не різко, а повільно, як небо перед грозою. Спочатку здивування, потім презирство, потім злість — та темна, густа, від якої повітря у квартирі ставало грузьким.

— Куди ти підеш? — Він ступив до неї, і Надя спиною вперлася в стіну. — До мами? Мама два роки в землі. До батька? Батько п’є і тебе не впізнає.

До кого, Надю? Ти нікому не потрібна, крім мене. Скільки разів я тобі це пояснював? Щоразу, кожен божий день протягом дванадцяти років він вбивав це в неї, як цвяхи в дошку.

«Ти нікому не потрібна. Ти без мене нуль. Ти повинна бути вдячна, що я тебе терплю». Надя так довго в це вірила, що майже перестала відчувати біль. Майже.

— Мені є куди йти, — сказала вона, і голос усе-таки здригнувся. — Пусти мене, будь ласка. Борис перехопив ручку валізи. Ривком, звичним жестом, яким він усе забирав: пульт від телевізора, телефон, останнє слово в будь-якій розмові.

— Сядь, — сказав він. — Сядь і поясни мені, що відбувається. Хто тобі голову задурив? — Ніхто. — Брешеш. Тобі хтось дзвонив?

Ти з кимось бачилася? Надя мовчала. Сказати про спадщину — значить втратити все. Борис вчепиться в ці гроші мертвою хваткою.

Він оформить все на себе, як оформив колись їхню квартиру, хоча початковий внесок робила Надина мама. Він умів забирати. Це був його головний талант. — Борисе, віддай валізу.

— Що в папці? Надя інстинктивно притиснула папку до себе. Борис це помітив. Його очі звузилися. — Давай сюди.

— Ні. Це «ні» далося їй так важко, ніби вона підняла бетонну плиту. За дванадцять років вона могла на пальцях перерахувати рази, коли говорила йому «ні». І щоразу платила за це днями крижаного мовчання, тижнями дрібних принижень, розбитим посудом, вивернутими шухлядами.

Борис ступив ближче. Надя відчула запах його одеколону: важкий, терпкий і димний. Його рука потягнулася до папки. У цей момент у двері подзвонили.

Борис завмер. Надя завмерла. Обидва витріщилися на двері, як на рятувальний круг і загрозу одночасно. Дзвінок повторився — наполегливий, довгий.

Борис відступив, обсмикнув сорочку і відчинив. На порозі стояла Галина Петрівна. Маленька, рішуча, з виразом обличчя, що не терпить заперечень. — Борисе Павловичу, добрий вечір, — вона заглянула йому через плече і знайшла очима Надю.

— Надюшо, тобі тут посилку принесли, я розписалася, кур’єр сказав, термінова, вийди-но, забери. Ніякої посилки, звісно, не було. Надя це зрозуміла миттєво. І Борис, напевно, теж зрозумів, але при сусідці влаштовувати сцену не став.

Він завжди беріг обличчя перед чужими. На людях Борис Тихонов був зразковим чоловіком: ввічливим, стриманим, з міцним рукостисканням і рівним голосом. Чудовисько прокидалося тільки за зачиненими дверима. — Йду, — Надя підхопила сумку і папку та протиснулася повз Бориса в коридор.

Валіза залишилася в його руках. Хай йому грець, там тільки одяг, все головне при ній. Галина Петрівна взяла її за лікоть і повела до сходів. Надя чула, як за спиною Борис ступив на майданчик.

— Надю, — окликнув він. Голос був спокійний, майже ласкавий. Найнебезпечніший його голос. — Ти ж повернешся? Вона не обернулася.

Спустилася на один проліт, на другий. Галина Петрівна дріботіла поруч, чіпко тримаючи її за руку. — Сюди, — сусідка відчинила двері на першому поверсі, що вели в підвал. — Тут чорний хід на задній двір, давай швидко, поки він у вікно не висунувся.

Вони пройшли через напівтемний підвал, що пахнув вогкістю і старою фарбою, і вийшли у двір з іншого боку будинку. Там, біля сміттєвих баків, стояв сірий пошарпаний автомобіль. За кермом сидів хлопець років тридцяти, у бейсболці та спортивній куртці. — Мій племінник, Льоша, — Галина Петрівна підштовхнула Надю до машини.

— Він відвезе тебе куди скажеш, ну, давай, давай, не стій. Надя обернулася. Подивилася на сусідку: крихітну, зморшкувату, з тонкими губами і очима, в яких стояла така люта ніжність, що у Наді перехопило горло. — Галино Петрівно, навіщо ви?