Вона планувала розпочати нове життя, але один конверт змінив усе

— Потім, — відрізала старенька. — Я тридцять два роки прожила з чоловіком-п’яницею. Пішла, коли мені було сорок вісім. Думала — пізно, виявилося — якраз вчасно, сідай.

Надя сіла на заднє сидіння. Льоша мовчки завів мотор. Машина рушила, петляючи між дворовими проїздами, і за хвилину виїхала на широку вулицю. Надя дивилася у вікно на будинки, ліхтарі, людей, що поверталися з роботи, і не вірила, що це відбувається.

Що вона дійсно поїхала. Що за спиною залишилася квартира, в якій вона задихалася дванадцять років. — Вам куди? — запитав Льоша, глянувши у дзеркало. Надя назвала адресу приміського селища — ту, що значилася в документах на будинок.

Льоша кивнув і додав швидкості. У сумці задзвонив телефон. На екрані висвітилося: «Борис». Вона дивилася на ім’я, поки екран не згас.

Потім телефон задзвонив знову. І знову. На четвертий раз Надя вимкнула його зовсім. За вікном місто скінчилося.

Потягнулися поля, чорні й голі після осіннього збирання, рідкісні дерева з облетілими кронами. Небо було сірим, важким, низьким — листопадове небо, що обіцяло чи то дощ, чи то перший мокрий сніг. Надя відкрила папку і знову дістала конверт. Перечитала лист.

«Не повторюй її помилок. Не плати за чужими рахунками». І чек на сто двадцять: «Рахунок за любов. Оплачено сповна». Тітка Зіна, тиха, непомітна бухгалтерка — виявляється, у неї теж були свої таємниці.

Свій рахунок, який хтось пред’явив і за яким вона заплатила. Чим заплатила? Самотністю, мовчанням, цілим життям, прожитим у тіні? Надя згадала, як у дитинстві приїжджала до тітки Зіни на дачу — не в цей будинок, а на стару дачу, дерев’яну, скрипучу, з геранню на підвіконнях.

Тітка Зіна пекла млинці, товсті, пухкі, і поливала їх варенням з аґрусу. Вона мало говорила, але коли говорила, дивилася на Надю уважно, серйозно, ніби намагалася щось передати без слів. Якось, коли Наді було років десять, тітка Зіна сказала: — Запам’ятай, Надюшо: гроші можна заробити, час можна витратити, але себе не можна віддавати в чужі руки.

Себе треба берегти, як останній шматок хліба. Тоді Надя не зрозуміла. Тепер у тряскій машині, з папкою на колінах і порожнечею в серці, вона зрозуміла все. — Приїхали, — сказав Льоша, звертаючи на вузьку ґрунтову дорогу.

За невисоким парканом зі штахетника стояв будинок. Одноповерховий, обшитий світлим сайдингом, із синім дахом і невеликим ґанком. У палісаднику кущі смородини, голі зараз, і горобина з гронами темно-червоних ягід. Вікна темні, хвіртка зачинена на просту клямку.

Надя вийшла з машини. Повітря вдарило в обличчя: холодне, свіже, що пахло мокрою землею і димом від сусідських печей. Вона вдихнула його глибоко, до самого дна легень, і на секунду їй здалося, що вона вдихає вперше в житті. — Дякую, Льошо, скільки я винна?

— Тітка Галя веліла грошей не брати, — хлопець знизав плечима. — Якщо що, дзвоніть, номер у вас є. Машина розвернулася і поїхала, підстрибуючи на вибоїнах. Надя залишилася одна.

Вона штовхнула хвіртку, піднялася трьома сходинками ґанку і дістала ключ, отриманий у нотаріуса. Замок піддався з першого разу. Двері відчинилися, впускаючи в коридор смугу сірого вечірнього світла. Всередині пахло старим деревом, сухими травами і чимось солодкуватим — можливо, тими самими млинцями з аґрусовим варенням, запах яких, здавалося, вбрався у стіни назавжди.

Надя ввімкнула світло. Маленький передпокій, гачки на стіні, стоптані капці на килимку. Кухня чиста, акуратна, з клейонкою на столі та порцеляновим чайником на плиті. Кімната — диван, шафа, телевізор на тумбочці, фіранки в дрібну квіточку.

І комора — двері в кінці коридору, за якими, якщо вірити листу, захована бляшана коробка з відповідями. Надя не стала поспішати. Вона сіла на кухні, налила води з-під крана в склянку і випила повільно, маленькими ковтками. Руки все ще тремтіли, але вже не від страху, а від нового, незвичного почуття, схожого на голод.

Вона була голодна до власного життя, до правди, до себе. Потім вона встала, пройшла коридором і відчинила двері комори. Комора була тісна, заставлена так щільно, що Надя ледь протиснулася всередину. Банки з варенням на полицях, акуратні, підписані тітчиним почерком: «Вишня. Липень», «Аґрус. Серпень», «Яблуко. Вересень».

Стопки старої постільної білизни, перев’язані мотузкою. Відро, швабра, мішок із чимось м’яким (мабуть, старі речі на ганчірки). І в глибині, біля самої стіни, комод. Темний, масивний, з облупленим лаком і мідними ручками.

Надя навалилася на комод плечем і зрушила його на півметра. За ним, у кутку на підлозі, стояла бляшана коробка — квадратна, з намальованими на кришці маками. Колись у таких продавали печиво. Надя підняла коробку — легку, але всередині щось шаруділо — і винесла на кухню.

Вона сіла за стіл, поклала руки на кришку і кілька секунд просто сиділа. За вікном зовсім стемніло. Тікав годинник на стіні — старий, з маятником, гучний у порожньому будинку. Надя зняла кришку.

Всередині лежали фотографії, зв’язка листів, перетягнута гумкою, і тонкий зошит у коричневій обкладинці. Надя взяла фотографії. Їх було близько двадцяти: чорно-білі та кольорові, різних років. На першій — молода тітка Зіна років двадцяти п’яти, у світлій сукні, з розпущеним волоссям.

Надя її не відразу впізнала, звикла до безформних кофт і стягнутого на потилиці пучка. А тут красива, жива, з широкою посмішкою і ямочками на щоках. Поруч із нею стояв чоловік — високий, худорлявий, з темним кучерявим волоссям і уважним поглядом. Вони стояли на тлі будівлі з колонами, і чоловік тримав Зіну за руку.

На звороті олівцем: «Ми з В. Перший день». На наступних знімках вони ж, у різних місцях. На лавці в парку, за столиком у кафе, на мосту через річку. Скрізь удвох, скрізь із виразом такого беззастережного щастя, що у Наді стиснулося серце.

Вона ніколи не бачила такого обличчя у тітки Зіни. Та й у себе, якщо чесно, теж. Потім фотографії змінювалися. Зіна сама, але як і раніше красива, тільки очі інші: глибші, темніші.

Потім Зіна з маленькою дитиною на руках. Надя вдивилася: немовля у в’язаному чепчику, і Зіна дивиться на нього з такою ніжністю, що фотографія майже дзвенить. На звороті: «Настенька, три місяці». Надя відклала знімок і втупилася в стіну.

Настенька. У тітки Зіни була дитина, дочка. Ні мама, ні Ріта, ніхто з родини ніколи про це не згадував. Жодного слова, ніби цієї дитини не існувало.

Вона потягнулася до зошита. Відкрила на першій сторінці. Почерк тітки Зіни — рівний, бухгалтерський, але місцями рядки пливли, букви збивалися, немов руки тремтіли. «Я починаю це писати, тому що одного разу мені доведеться комусь пояснити.

Можливо, Наді. Вона єдина в сім’ї, хто на мене схожий: не обличчям, а чимось усередині. Тим, що ламається, але не розсипається до кінця». Надя перегорнула сторінку.

«Його звали Вадим. Ми познайомилися на роботі, він прийшов у нашу контору влаштовуватися водієм. Високий, тихий, руки великі. Я впустила папку з паперами, він підняв.

Подивився на мене і сказав: “Давайте я вас чаєм пригощу, у вас руки холодні”. Ось і все, так просто. Чашка чаю, і моє життя розділилося на до і після». Далі йшла історія, яку Надя читала, забувши про час, про холод у нетопленому будинку, про все.

Вадим Каштанов, 32 роки, розлучений, без дітей. Зіна, 26, незаміжня, жила з матір’ю. Вони зустрічалися таємно — не тому що соромилися, а тому що Зінина мати вважала Вадима невідповідним. Розлучений, без вищої освіти, водій.

«Тобі, бухгалтеру з червоним дипломом, зустрічатися з шофером?» — так мати казала. Зіна сперечалася, плакала, але продовжувала зустрічатися. Їхня перша вечеря була в ресторані «Айстра». Рахунок — 120.

Вадим заплатив і написав на чеку: