Вона просто дала йому напитися води й звільнилася. Таємниця жінки, яка перевернула життя
«Від нього навіть родичі відвернулися, ви це й без мене знаєте, — продовжувала трохи м’якше Галина Павлівна. — Це ж просто нестерпний товариш».
Георгій Іванович здався, позбувся своєї загрозливої пози й зробив обличчя трохи менш серйозним.
«Ви чудово розуміли, приходячи в приватну клініку, що тут ми можемо зустрітися з різними пацієнтами, — говорив уже м’якше, ніж спочатку, Георгій Іванович. — Знали й про те, що доведеться терпіти вибрики. Я згоден, що Михайло Вікторович — людина складна, своєрідна. Але підключіть свою людяність, зрештою. Він доживає свої останні місяці, а може, й дні. І робить це в цілковитій самотності. Ви будете останніми людьми, яких він побачить перед білим світом у кінці тунелю. Пожалійте старого».
«Це вередлива дівка, а не старий! — різко кинула Галина Павлівна. — До нього навіть санітарки заходити не хочуть. А вже ці-то чого тільки не натерпілися у своєму житті».
«Трохи м’якше, — наполегливо повторив Георгій Іванович. — Не прошу йому п’яти лизати, але повагу проявіть. Людині вже 86 років. Він був і залишається шанованим паном, навіть якщо просить остудити воду в склянці на кілька градусів. Зрештою, залишати настільки тяжкохворого пацієнта без нагляду на всю ніч — це непрофесійно».
Георгій Іванович розвернувся на підборах, поправив халат і попрямував до виходу. Він саме проходив повз палату Михайла Вікторовича, коли той жалібно покликав хоч когось до себе на допомогу. У цю мить головний лікар зупинився, обернувся до медсестер, які з усмішкою спостерігали, як він віддаляється, і бровами вказав на двері в палату. Галина Павлівна зітхнула, закотила очі, але до пацієнта все ж пішла.
«Поверніть мені кнопку, якою я можу вас викликати. Так можна весь день вас гукати. Та й голосу в мене більше немає», — тут же, навіть не привітавшись, наказав, а не попросив Михайло Вікторович.
Голос у старого був сиплий, але доволі гучний. Він не брехав, коли казав, що сил у нього немає навіть на те, щоб підвищити інтонацію. Просто чоловік від природи мав досить гучний голос. За роки роботи в бізнесі він став ще й доволі низьким, серйозним. У молодості він звучав оксамитово й глибоко. Тепер же Михайло Вікторович мав сипкий хрип, але чіткий і, як і раніше, гучний. Старість не щадить нікого, навіть магнатів із мільярдами на рахунках.
«Ваша кнопка вже просто вийшла з ладу, бо ви без кінця на неї тиснули», — відповідала Галина Павлівна й показувала лише жестами старому, що йому слід трохи підвестися, аби вона збила подушку.
Коли та опинилася в руках Галини, вона на мить завмерла. Таким сильним було її відраза до цієї людини. Галина Павлівна навіть струснула головою, щоб повернутися в реальність. Михайло Вікторович помітив певну зміну в медсестрі. Можливо, він навіть здогадався, про що вона думає. Старий чомусь самовдоволено всміхнувся.
«У такому разі придумайте спосіб, за допомогою якого я міг би вас покликати, — з надмірною ввічливістю сказав Михайло Вікторович. — Ви так часто потрібні мені, що мені простіше залишитися у вашій палаті й нікуди не виходити».
Тим самим тоном, неприємним і саркастичним, говорила Галина Павлівна: «Це вже зайве».
«Особистий простір мені теж потрібен», — парирував медсестрі старий…
