Вона просто дала йому напитися води й звільнилася. Таємниця жінки, яка перевернула життя

Галина Павлівна вийшла з палати й з полегшенням видихнула. Раптом її легенько хтось зачепив.

«Прошу вибачення, не помітила», — промовила тітка Валя, вона працювала санітаркою в клініці. Жінка виходила з сусідньої палати, в руках вона несла качку, тому двері відчиняла спиною. Ще не встигла розвернутися й не помітила медсестру, яка стояла біля дверей.

«Ще вас тут не вистачало. Уважнішою треба бути», — недбало кинула Галина, поправила халат, струснула головою й пішла у своїх справах.

Валентина винувато дивилася їй услід. Вона не хотіла нікого образити. Жінка завжди про інших думала більше, ніж про себе. Тому навіть у цей момент їй здалося, що вона сильно образила старшу медсестру. Хоча нічого страшного не сталося, і вини Валентини в тому не було. Це загалом і не було такою подією, на якій варто було б загострювати увагу.

Санітарка поверталася до пацієнта з чистою качкою. Проходячи повз палату Михайла, вона почула жалібний стогін. Серце Валентини здригнулося. Вона бачила, що медсестри стоять зовсім недалеко. Вони точно чули звуки, що долинали з-за дверей. Але жодна й не дивилася в бік палати. Санітарка не дуже здивувалася. Вона чула від колег про вередливого старого з 206-ї палати.

Хоч Валентина й не дивувалася байдужості медсестер, зрозуміти їх вона не могла. Як можна залишити без уваги пацієнта, тим більше тяжкохворого, навіть якщо в нього нестерпний характер? Персонал лікарні — це ж буквально вся його компанія в останні місяці.

Валентина закінчила свої справи. Коли вона вийшла в коридор, то знову почула поклик Михайла Вікторовича. І знову ж таки побачила, що ніхто до нього не поспішає. Санітарка трохи подумала й вирішила сама дізнатися, що сталося зі старим. Вона обережно постукала у двері, а потім натиснула на ручку.

«Можете не стукати, я вже пів години вас кличу», — злобно сказав Михайло Вікторович і підвів голову. Коли він побачив, що до нього прийшла не медсестра чи лікар, то розлютився ще дужче. Валентина ж невпевнено всміхнулася й зробила крок уперед. Старий одразу її зупинив.

«Ваших послуг я поки не потребую, — грізно заявив він. — Ще не вистачало мені тут санітарки, коли треба буде змінити качку чи помити підлогу. Я покличу вас».

«У вас щось сталося? Я можу покликати лікаря, якщо ви погано почуваєтеся», — не відступала Валентина. Вона чудово знала, що Галина все одно не піде до старого, навіть якщо вона її попросить.

«Лікар у мене вже був, — відповідав Михайло Вікторович таким тоном, щоб Валентина зрозуміла, що її товариство небажане. — Мені жарко, в палаті нічим дихати. Покличте медсестру, нехай вона вирішить мою проблему й придумає, як я можу її докликатися, раз кнопка виклику персоналу не працює».

Валентина підійшла до тумбочки біля ліжка старого. Там якраз лежала кнопка, яка подає сигнал медсестрам. Вона покрутила її в руках і побачила, у чому причина поломки.

«Тут просто вийняли батарейки», — сказала вона спокійно, не звертаючи уваги на обурення Михайла Вікторовича. «Я передам на пост».

Потім Валентина підійшла до вікна й трохи його прочинила.

«Для цього можу згодитися і я», — додала Валентина й вийшла з палати, ще раз повідомивши, що скаже медсестрі про батарейки.

Звісно, санітарка розуміла, що Галина Павлівна сама й витягла батарейки, але їй хотілося дати надію вередливому старому й показати, що не всі до нього байдужі. Як тітка Валя й очікувала, Галина скривила невдоволену гримасу й попросила санітарку не лізти в її справи.

«Жива ж людина, як вам не шкода?» — жалібно промовила жінка.

«Це не людина, а вампір, — відповіла їй Галина Павлівна. — Повірте, він прожив життя набагато краще, ніж ми з вами. А тепер перед відходом ще й нашою енергією вирішив підживитися. Це просто неможливий пацієнт».

«Але він усе ж людина, яка теж потребує уваги», — наполягала на своєму Валентина.

Галину Павлівну злив той факт, що якась санітарка намагається читати їй мораль і повчати життя. За цей день уже надто багато разів їй намагалися вказати на те, що вона не має рації. При цьому медсестра чудово знала, що ні головний лікар клініки, ні ця санітарка, яка вдає з себе найлюдянішу й найемпатичнішу особу, не витримали б і години біля Михайла Вікторовича.

«Обійдуся без порад від прибиральниці й збирачки качок, — сказала Галина Павлівна й підійшла ближче до Валентини, щоб залякати її. — Ваше діло невелике, от ідіть і займіться своїми обов’язками»…