Вона просто дала йому напитися води й звільнилася. Таємниця жінки, яка перевернула життя
Але про гроші дітки не забували. Усі троє щомісяця нагадували батькові, що їм потрібна сума на життя. Михайло Вікторович, попри свій грубий характер, був щедрим і дітей утримував, доки не захворів. Тут уже йому й самому були потрібні гроші на лікування, та й діти вже виросли — скільки можна їм допомагати? Після цього рішення Михайло помітив, що телефон його замовк, що ніхто з дітей і онуків більше не телефонує йому, щоб дізнатися, як справи.
Так і вийшло, що Михайло був жахливо багатий, у нього було все, що необхідне для щасливого життя. Але щасливим він ніколи не був. Його ніхто не любив, навіть дружина й діти. Чоловік чудово розумів, що виною тому його лихий характер. Але виправити його Михайло не міг і не хотів. Принциповість, твердість і певна жорстокість — це якості, які допомогли йому не лише зберегти статки батька, а й примножити їх. Без подібних рис характеру неможливо будувати й вести бізнес.
Тільки в декого виходить залишати ці якості на роботі й не приносити додому. Михайло Вікторович цього зробити не зумів. Навпаки, він вважав, що так навіть буде краще. Його й самого виховували далеко не в ніжності, тому й своїх дітей чоловік розпускати не хотів. І у своєму прагненні він трохи перегнув палицю. Уже в тому, що діти його покинули, точно винен лише він сам. Так виховав своїх діток, що вони й знати про нього забули.
Свою внутрішню злість і незадоволення життям Михайло Вікторович із задоволенням, навіть не приховуючи цього, зганяв на всіх людях довкола себе. Спочатку це були підлеглі на роботі, потім сусіди чи випадкові перехожі, персонал у ресторанах чи готелях. Тепер же на схилі літ Михайло Вікторович зривався на медперсоналі клініки. Але тут уже виходило навіть не навмисне, а само собою. Він просто вже став такою людиною, яка вічно всім незадоволена й постійно вимагає до себе уваги. Бо все життя отримував те, що хотів. Магнат просто звик, що персонал усміхається, покірно опускає голову й виконує всі вимоги, навіть якщо за спиною його ненавидять і бажають зла.
Звісно, ніхто не поміняв батарейки в кнопці, і до Михайла Вікторовича заходили лише за потреби, а на всі його невдоволення відповідали злою посмішкою. На подив навіть самому собі, Михайло Вікторович не злився. Здається, він уже відчував, що сил не лишається й на це. Він зрозумів, що ніхто до нього не прийде. Якщо стан погіршиться, то лікарі дізнаються про це з датчиків і приладів, до яких він підключений. Усі інші його поклики — це не більше, ніж примха. Чоловік змирився, розуміючи, що мучитися лишилося недовго.
Багато хто відчуває, коли наближається їхній кінець. У Михайла Вікторовича тієї ночі теж було таке передчуття. Валентина працювала в нічну зміну, їй вони навіть більше подобалися. У клініці ставало тихіше, жодної метушні й біганини. Вона проходила повз ту саму 206-ту палату й почула, як за дверима щось упало на підлогу й розбилося. Вона знову постукала й прочинила двері.
«Потрібна допомога? Чи знову справа не для санітарки?» — спитала тітка Валя по-доброму, без насмішки й докору.
«Я просто хотів попити води. Руки зовсім ослабли, не втримав склянку», — відповів Михайло. На натяк санітарки він анітрохи не образився.
Валентина підняла вгору палець, таким чином даючи зрозуміти, що скоро повернеться. За кілька хвилин вона й справді знову постукала й увійшла до палати. Із собою жінка принесла швабру з ганчіркою й термос із кружкою.
«Вода у вас є, але я принесла дещо краще», — сказала вона й присіла на стілець біля ліжка.
Старий із цікавістю спостерігав за діями санітарки. Вона відкрила термос і налила в кружку запашний напій. Палатою рознісся приємний запах трав і ягід.
«Люблю трав’яні збори, від чаю я погано сплю, — розповідала Валентина. — Я помітила, що й ви страждаєте на безсоння. Щоразу, коли я працюю в нічну зміну, я чую з вашої палати стогони й якісь звуки».
«Так, ліжко в мене дуже шумне», — погодився старий.
Валентина підвелася з місця й попросила старого трохи підвестися. Вона збила йому подушку й поклала прохолодним боком…
