Вона просто дала йому напитися води й звільнилася. Таємниця жінки, яка перевернула життя

«Так буде краще», — прокоментувала свою дію вона, а потім простягнула напій Михайлові.

Старий зробив ковток, і навіть очі його ширше розплющилися. Він похвалив чай санітарки й зробив ще один ковток, уже більший.

«Я сама збираю трави в лісі. Влітку люблю прогулятися на свіжому повітрі, — розповідала Валентина. — Сяду на автобус до найближчого села й їду. Люблю дорогою подумати про своє, поспостерігати за людьми. Як би мені хотілося мати будиночок за містом, хоча б дачу, щоб у відпустку їхати туди. Але доведеться це залишити лише в мріях».

«Чому ж? — поцікавився Михайло Вікторович, який давно вже ні з ким не розмовляв по душах. Навіть до хвороби він не вів таких розмов, адже друзів у нього не було. А що він міг обговорювати з партнерами й бізнесменами? Лише справи. Іноді перекидалися з колегами цікавими плітками, але не більше. Йому чомусь раптом стало шкода Валентину. Чому її мрії не судилося здійснитися? Бо колись їй не пощастило народитися в бідній родині. — Так ви можете вийти на пенсію, продати свою квартиру й жити в селі. У своєму будинку і город годує, і якесь господарство можна завести».

«Видно, що ви багаті, зовсім від життя відірвані», — усміхнулася й відповіла йому Валентина. Вона знову не вкладала у свої слова жодної образи чи докору. Але те, що їй пропонував Михайло Вікторович, було зовсім непросто.

«Немає в мене квартири, кімната в гуртожитку, — відповіла йому Валентина. — А до пенсії я ще трохи не допрацювала, та й яка вона в мене буде, якщо я все життя на мінімалку живу? Вам такі слова й не знайомі, мабуть? Не судилося мені дачу мати, але я й не засмучуюся. Звикла радіти тому, що маю. Повірте, я не вважаю себе нещасною».

«А я так і не казав, думаю, що ви набагато щасливіша за мене», — промовив Михайло Вікторович і опустив голову.

До очей чомусь почали підступати сльози. Він постарався стримати їх, не хотів виглядати жалюгідним. Але перед Валентиною йому не страшно було показати свою слабкість. Чоловік відчув від неї тепло й доброту душі. Старому навіть захотілося поговорити з нею й дізнатися жінку ближче. Але ще більше магнатові хотілося виплакатися їй у плече. У Валентині було щось таке заспокійливе. Вона б точно не проігнорувала його слів. Не засміялася б і не позловтішалася.

«Чай у вас дуже смачний», — сказав Михайло, коли допив напій. Валентина відразу налила йому ще з термоса.

«Чому ж ви не відчуваєте себе щасливим? — спитала вона. — Я знаю, що родичі до вас не приходять, але що вам заважає зателефонувати дітям, попросити пробачення й помиритися з ними?»

«Надто багато часу минуло, запевняю вас. Коли мій дух покине тіло, вони швидко згадають про мене й прибіжать куди завгодно».

Валентина й собі налила чаю. Вона підперла рукою підборіддя, показуючи, що готова вислухати сповідь магната. Він її послання дуже чітко зчитав.

«Найбільше я перед Дениском винен, — почав говорити він. — Зараз усе розумію. Але треба було це ще років тридцять тому зрозуміти. Вони всі мене покинули, а донька навіть сказала, що рада моїй хворобі. Мовляв, це мене Бог карає за погані вчинки».

«Він так не карає. Він узагалі ніколи нас не карає», — відповіла Валентина й так по-особливому всміхнулася, що на душі в Михайла Вікторовича стало тепло.

Він завжди вважав свою хворобу покаранням за поганий характер, що зіпсував життя і йому, і його близьким. За не завжди чесні й добрі вчинки. Але зараз звичайна санітарка відкрила йому очі. Михайло вперше замислився про себе і своє життя. Уперше відтоді, як дізнався свій діагноз, Михайло усміхнувся.

Санітарка й старий ще довго розмовляли. Валентина міркувала про те, як би вона жила, якби мала стільки грошей, скільки магнат Михайло.

«Я б допомагала людям, — задумливо протягнула вона. — От ви своїми мільйонами змогли себе врятувати? Ви навіть не змогли купити любов дітей і людей, які вас оточують. Хоч любов і не можна купити, але ви навіть не намагалися зробити щось добре. Я вас не засуджую»…