Вона просто дала йому напитися води й звільнилася. Таємниця жінки, яка перевернула життя

«Легко міркувати, куди б витратити гроші, яких немає, — сміявся по-доброму Михайло Вікторович. — Хоча я знаю людей, які щиро допомагають благодійним фондам. Більшість же навіть допомогу використовує з корисливою метою. Але, знаєте, вам я вірю».

Розмова йшла м’яко й так по-дружньому, ніби ці двоє були знайомі багато років. Михайло Вікторович іще ніколи так глибоко не відкривався нікому. Валентина теж іще ніколи так душевно ні з ким не розмовляла. Чай допоміг старому розслабитися й заснути. Тітка Валя сиділа з ним доти, доки очі чоловіка не заплющилися. Вона встигла за цей час помити підлогу й знову поправити подушку та ковдру. Тільки Валентина не знала, що, коли вона вийшла з палати Михайла Вікторовича, він одразу ж розплющив очі й дістав телефон. Йому потрібно було зробити терміновий дзвінок.

Таким людям, як цей старий, відповідали в будь-яку пору дня й ночі. От і та людина, якій уночі зателефонував Михайло, відповіла й одразу ж узялася до роботи. За годину до палати увійшов його особистий нотаріус. Михайло Вікторович продиктував новий заповіт, підписав документ.

«Тепер я спокійний», — промовив старий і відкинувся на подушку. Відкладати було не можна.

Вранці Валентина дізналася, що пацієнт із 206-ї палати помер. Медсестри більше не всміхалися й не злорадствували з цього приводу. Якою б не була людина, завжди сумно, коли обривається життя.

«Знаєте, що дивно? — задумливо говорила Галина Павлівна, яка й виявила, що старий тихо пішов із життя. — Він усміхався. Але це була така дивна усмішка, не схожа на його звичну. Він ніби відмучився, не знаю, висповідався, чи що, де встиг».

«А чому б і не відмучився? Добре йому жилося в останні місяці?» — погодилася з Галиною її приятелька-колега.

Валентина збиралася йти додому, адже її зміна вже давно закінчилася. Вона затрималася лише для того, щоб попрощатися зі старим. Але не встигла вона вийти з лікарні, як телефон її задзвонив. Виклик був від самого Георгія Івановича.

«Терміново до мого кабінету, просто зараз!» — тільки й наказав головний лікар клініки.

Валентина страшенно занервувала, навіть серце її трохи кольнуло. «Чи не звинуватять мене в його смерті?» — подумала вона. Ніхто не знав, що санітарка кілька годин уночі провела в його палаті. Але з’ясувати це було неважко за камерами відеоспостереження, які розташовувалися в коридорі. До кабінету головного лікаря Валентина йшла на напівзігнутих ногах.

Георгій Іванович якось дивно всміхався, коли відчиняв двері санітарці. На дивані в кабінеті сидів незнайомий чоловік у хорошому й явно дорогому костюмі. Він теж усміхнувся й підвівся з місця, щоб привітатися з Валентиною.

«Мене звати Микола, і я — особистий нотаріус покійного Михайла Вікторовича», — представився чоловік у дорогому костюмі.

Валентина взагалі перестала щось тямити. Навіщо її запросили на цю зустріч? Але поставити запитання вона не встигла. У коридорі почулися якісь крики. Вони ставали дедалі гучнішими й гучнішими, аж поки стало очевидно, що голоси вже просто за дверима. А потім різко повернулася ручка, і до кабінету ввійшов цілий натовп людей.

«З якого дива ви оголошуєте заповіт так швидко?» — з обуренням запитувала доглянута дама в гарній сукні й з укладкою. Віку вони були з Валентиною приблизно однакового, але як же сильно відрізнялися їхні зовнішні вигляди! Дама, що так нахабно й безцеремонно увійшла до кабінету головного лікаря, явно ніколи не обтяжувала себе роботою. Її руки не знали, що таке прибирання чи приготування їжі. Цих ручок торкалися хіба що дівчата в манікюрних салонах. І чому це відбувається в лікарні?

«Усе це схоже на якийсь обман!» — вигукнув молодий чоловік, у якому Валентина чітко побачила молодого Михайла Вікторовича.

Подивившись на інших присутніх, тітка Валя відразу зрозуміла, у чому річ. Це були діти старого з 206-ї палати. А красива, але вже немолода дама, судячи з усього, була колишньою дружиною покійного.

«Попрошу вас не нервувати, це було бажання самого Михайла Вікторовича, — поспішив відповісти на всі поставлені й невисловлені запитання Микола. — Я навіть радий, що ви всі тут, і не здивований, відверто кажучи»…