Вона просто дала йому напитися води й звільнилася. Таємниця жінки, яка перевернула життя

«Якщо що, ви завжди можете відмовитися від цих грошей», — упівголоса сказав старший син Михайла Валентині й простягнув їй свою візитівку. — «Якщо ухвалите правильне рішення, то зателефонуйте мені. Я знаю, як вам допомогти. Залишу вам таку суму, яку забажаєте, а від більшого звільню».

«Вітаю, — сказав Валентині Денис. — Хитро вчинили. Треба було й мені підсуетитися. Уже пару місяців я б його потерпів і води подав».

Денис вийшов і теж грюкнув дверима, як мати. Валентина про себе відзначила, що Денис найбільше схожий саме на маму. Старший син і донька зберегли в собі більше рис Михайла Вікторовича.

«Мені сказати вам нічого, — промовила й дівчина, виходячи з кабінету. — Але я теж готова прийняти гроші, якщо ви вирішите відмовитися від них».

Валентина залишилася в кабінеті наодинці з Миколою й Георгієм Івановичем. Вона дивилася на чоловіків, чекаючи від них якоїсь підказки. Сама вона була в цілковитій розгубленості й не розуміла, як діяти далі.

«Він зателефонував мені вночі й терміново звелів переробляти заповіт, — першим порушив тишу нотаріус. — Якщо вам важливо це знати, то він і не збирався ділити свою спадщину між дітьми, а про колишню дружину й слова не було в заповіті. Він хотів виділити дітям лише по мільйону, заради насмішки. Для них це й не гроші зовсім. До останнього Михайло Вікторович не знав, як розподілити свої мільярди. Вочевидь, ви зуміли справити враження».

«А я не здивований, — раптом сказав Георгій Іванович. — Я завжди всім казав, що тітка Валя в нас найдушевніша жінка».

Валентина так і стояла в кутку, тереблячи в руках візитівку старшого сина Михайла. Слова нотаріуса про початковий варіант заповіту її ніяк не підбадьорили й не заспокоїли. Вона чомусь вважала, що обікрала старого. Їй здавалося, що вона не заслуговує таких грошей. І молодий чоловік, який натякав на те, що готовий жінку від мільйонів звільнити, мав рацію. Валентина не знала, як розпоряджатися цими коштами.

«Я б хотіла відмовитися від спадщини», — раптом промовила вона. — «Мені ж необов’язково телефонувати тому нахабному молодому чоловікові. Ви можете в цьому мені допомогти?»

«Можу, але робити цього не буду, — відповів їй Микола. — Давайте я зателефоную вам за тиждень. Ви все обміркуєте, повірте мені, такі подарунки доля просто так не підносить».

Нотаріус попрощався й поспішив піти. Тепер санітарка й головний лікар залишилися наодинці.

«Тітко Валю, пам’ятаєте, як я зустрів вас на тих курсах для санітарок? — несподівано спитав Георгій Іванович. — Я ж одразу сказав, що побачив у вас щирість і любов до людей. Якщо не хочете змінювати своє життя на краще, то спрямуйте ці гроші на добрі справи. Я б, зізнаюся, і сам на вашому місці хотів би опинитися. Скільки вас шпиняла доля! Може, час прийняти від неї не лише удар, а й подарунок?»

Валентина нічого не відповіла. Вона просто подякувала начальникові за добрі слова й попросила дозволу піти.

«Я тільки з нічної зміни, страшенно хочеться відпочити», — жалібно протягнула вона.

«Авжеж. Тому ви й не можете тямити. Якісь відмови надумали! — відразу відреагував Георгій Іванович. — Ідіть додому, відпочиньте, а потім уже на тверезу голову все обміркуйте й усвідомте».

Минув тиждень, і цього часу Валентині було достатньо, щоб вона ухвалила остаточне рішення відмовитися від спадщини. Жінка просто боялася таких грошей. Але все змінилося в останній день…